У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Ми домовлялись про розмову із Олександром за життя. «Може вже після перемоги, а то скажу щось не те й отримаю наганяй від керівництва», — все жартував хлопець. Один із найефективніших українських льотчиків, молодий Герой України, кавалер двох орденів Богдана Хмельницького, він був простим і справжнім. Звичайний хлопець із села на Коломийщині прийшов у штурмову авіацію не тому, що хтось проштовхнув чи порадив, а тому що мріяв понад усе. А «дірвавшись» до справи свого життя, став у ній одним із найкращих… Сотня бойових вильотів із перших днів війни. Знищував ворога на північному, південному, східному напрямках… Прокидався із запитанням «Сьогодні буде робота?» й засмучувався, якщо виліт не планувався.
Очевидно, що інтерв’ю із Олександром, попри його позитивний характер, було б зовсім не про любов до неба… А скоріше про нагальні потреби штурмовиків, необхідність переозброєння, про те, що воювати із некерованими засобами ураження та старими літаками, м’яко кажучи, непросто… Окрім постійних польотів, під час яких Олександр демонстрував неймовірні результати, він встигав ще й генерувати боротьбу за вдосконалення нашої техніки, аби ще ефективніше знищувати ворога.
— Такого ентузіазму у винищенні загарбників треба ще пошукати, — діляться побратими пілота. —Дивлячись на кількість і результативність польотів, ми жартували, що він тягне на другу Зірку Героя. Хоча які жарти? Це було б абсолютно заслужено! Цілком можливо, що він став би першим у історії двічі Героєм України.
У колективі авіаційний воїн мав бойовий позивний «Кочегар». Адже Сашко мріяв не просто літати, а воювати літаючи.
— Як кочегар завантажує паливо в топку локомотива, так і Олександр закидав москалів ракетами і бомбами. Був на усі сто відсотків на своєму місці! Де він тільки не спалював окупантів! Із самого початку навчання він був направлений саме на бойову авіацію, на її бойове застосування, — пояснює одногрупник Олександра. — Детально вивчав літаки, їхнє озброєння, особливості застосування,пам’ятав характеристики усіх боєприпасів, — справжня ходяча енциклопедія з бойового застосування. До речі, він вчився і товаришував із українським льотчиком Євгеном Лисенком, який загинув на Житомирщині.
Льотчики-штурмовики розповідають, що Олександру не потрібні були звання чи високі посади, йому потрібен був тільки літак і побільше ракет.
— Він ніколи не відмовлявся від бойових польотів, в деякі моменти його приходилось навіть зупиняти, — пригадують колеги. — Але в той же час свідомо оцінював обстановку. Він був одним із кращих воїнів, йому можна було довірити найскладніше завдання і бути впевненим, що він впорається. Із Сашком було круто працювати у парі, бо він точно не залишить в біді і завжди прикриє.
Олександр не просто обговорював із побратимами переозброєння Повітряних Сил, а й «капав на мізки» колегам, які поїхали до Вашингтона.
—Давайте вже вирішуйте, просіть, пояснюйте, що нам потрібна сучасніша техніка. Запитайте в американців, чи можуть вони допомогти із тим, а чи можуть те… Кукурба був на усю голову штурмовиком, навіть полковників навчав бойовим прийомам! Практично не можна було вигнати з кабіни. З такими людьми штурмова авіація просто не може не розвиватись…
Зовсім іншим — дбайливим та люблячим — Героя України знає його мати… Ми поспілкувались за кілька днів після поховання льотчика. Це була кардинально протилежна розмова… Не про унікальні бойові операції, маневри та високі ідеї… А про важку вагітність, про те, як сама «піднімала» хлопця, як позичила 3 тисячі гривень, аби їхати з малим вступати до ліцею Богуна, про те, як мчала на усіх парах із Польщі додому, коли в нього видавалась відпустка, про те, як дбайливо консервувала його улюблені смаколики і про те, як в одну мить її всесвіт зруйнувався…
— Сашко важко мені дався… Його батько, дізнавшись про вагітність, відразу відмовився від мене та сина. Сказав: «Роби, що хочеш!» Я народила Сашка на своє День народження. Лікарі жартували: «Оце так подарунок!» А він і справді виявився найкращим подарунком у житті! І нехай виховувати дитину самій було важко! То все не мало ніякого значення! Нині мій найбільший страх, що його забудуть…
У родині Кукурби не було льотчиків чи військовослужбовців. Проте він ще з шести років амбітно заявив про плани на майбутнє і жодних «ні» для нього не існувало.
— Коли Сашко заговорив про військовий ліцей, я обережно натякала, що «не потягнемо»… Але що зробиш? Син так загорівся цим бажанням! Позичила 3 тисячі гривень та й поїхали до столиці. Знайомі все повторювали «То ж Київ! Та туди ще спробуй вступи!» Усе дійсно виявилось не так просто… Психолог написала якусь нісенітницю про «мислить повільно» чи щось типу того, довелось подавати апеляцію… Звістку про те, що Сашу зарахували ми отримали вже 1 вересня, коли син був уже на лінійці в Коломийському коледжі. Ми відразу додому, кинули якісь речі, зошити, сіли на потяг і вже 2 вересня залишила сина у військовому ліцеї! Дорогою я буркала: «Синку, там же і туалети мити треба, і „дідівщина“ може бути…», а він серйозно відповідав: «Мам, я все робитиму! Я стану професійним військовим! От побачиш!» У нього й справді все виходило! Навіть англійську з нуля вивчив, бо у школі в нашому селі була лише німецька. Чудово склав ЗНО. Подав документи у ХНУПС та Богомольця. Його одразу без іспитів зарахували на факультет військової польової медицини… Та, схоже, це вже не мало особливого значення. Небо давно перемогло в його мріях! Чи хотілося б мені, як матері, його відмовити? Звісно! Але він по-дорослому серйозно говорив про «свідомий вибір», «захист українського неба»…
Мати ділиться, що син був не надто багатослівним у розмовах про службу, особливо після 24 лютого.
— Завжди казав: «Мамо, тобі треба? Навіщо голову тим забивати?» Пам’ятаю, як у перший день війни зателефонував, а я якраз була у кріслі стоматолога. Здавалося б, сказав «Усе добре! Не хвилюйся! Живий!», а я плакала та кричала на всю клініку. Лікар потім навіть гроші віддав, почувши, що мій син — військовий льотчик. Сказав, що морального права не має. Та, чим далі, тим часу на телефонні розмови в сина було все менше. Мені було достатньо хоча б смайлика отримати в соціальних мережах, аби видихнути на кілька годин.
Про те, що її Сашко став Героєм України, мати дізналась від односельчан.
— Сусідка написала, що пишається моїм сином, скинула посилання. А інтернет у селі жахливий, нічого не вантажиться. Дзвоню, а вона плаче, не розумію, що сталось. Прийшла жінка, яка молоко приносить і каже: «Вимикай той телефон, одні нерви від нього, я зараз усе тобі розкажу. Скажу чесно, Сашко навіть нічого не розповідав. Мені ж цікаво, як матері, за які операції. А він відмахувався: «За виконану роботу, навіщо тобі деталі?». Лиш у невеликій відпустці, в яку приїхав за два тижні до загибелі, поділився, що до ювілейного сотого — кілька польотів… Війна була в нас темою табу, та й я не лізла сину в душу, головне було відгодувати улюбленими смаколиками, аби відпочив нормально…
Тетяна пам’ятає останню розмову із сином, буденну та домашню. Про скошену пшеницю та консервування яблук…
— Хто ж знав… Коли син чотири години не виходив на зв’язок, я одразу зрозуміла, що щось недобре. Бо так надовго він не пропадав. Чомусь одразу пригадалось, як під час відпустки син випадково залишив вдома маленькі іконки, які раніше були в його документах. Мучить це мене дотепер, що треба було їх поштою відправити.
26 липня Олександр Кукурба загинув, захищаючи українське небо. Такий різний… Професійний штурмовик, хороший друг, люблячий син, Герой України…
