Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…
У перші дні широкомасштабного вторгнення російських загарбників в Україну багатьох приголомшила історія про захоплення в полон одеських священників та капеланів Василя Вирозуба, Олександра Чокова, Леоніда Болгарова, а також дитячого лікаря Івана Тарасенка.
25 лютого у складі цивільного пошуково-рятувального судна «Сапфір» вони відправилися на захоплений ординцями острів Зміїний, щоб забрати тіла нібито загиблих українських захисників, але росіяни взяли їх у полон і невдовзі відправили спочатку в Севастополь, потім у фільтраційний табір у Бєлгородській області, а звідти у слідчий ізолятор № 2 міста Старий Оскол. Згодом Чокова, Болгарова і Тарасенка після 43 днів заточення, допитів та знущань звільнили, а Василя Вирозуба залишили в катівні, де продовжували допитувати, піддаючи жорстоким тортурам. Тільки через 70 днів він був звільнений під час обміну полоненими. Проходив лікування і реабілітацію в госпіталі. Після повернення до обов’язків настоятеля Свято-Троїцького храму ПЦУ міста Одеси протоієрей Василь Вирозуб розповів журналісту АрміяInform, що йому довелося пережити під час перебування у полоні, і які враження залишилися в нього від зустрічі з ворогами України.
Звісно, полон залишає людині не тільки фізичні, але і психологічні травми. Але побачивши священника за звичним заняттям у своєму храмі − заспокоївся. Переді мною був усе той же усміхнений, впевнений в собі отець Василь Вирозуб. Він завершував таїнство хрещення немовляти. Той же гучний голос, міміка, жести, легка пружна хода.
— Вітаю батьків із православним козаком, Божого йому захисту в житті! − промовляє отець.
Ні, немає ні тіні зневіри, втоми, озлобленості. Тільки більше сивини у волоссі, зморщок на обличчі й незвична стрункість фігури. Як з’ясувалося, під час полону він втратив понад 15 кілограмів ваги.
Хто близько знайомий з Василем Вирозубом, добре знає його не тільки як глибоко віруючу людину, чуйного духівника, але перш за все − патріота України. Усе своє життя він присвятив церкві й служінню Богові, а також відродженню духа української свободи, національної свідомості. Народився на Тернопільщині у віруючій православній християнській родині. Батьки важко працювали і мріяли, щоб їхні діти стали освіченими і змогли здобути не тільки гідну професію, але і знайти своє покликання у житті. І хоча в ті радянські часи ставлення влади до церкви було негативним, вони привчали дітей поважати Бога і Боже слово. Тато був старостою храму, а також фундатором та будівничим ще двох храмів на Борщівщині, дідусь у сільській церкві акомпанував під час недільних служб на фісгармонії (аналог органу), брати батька, Петро і Василь, робили художні розписи у храмах та церквах, дядько, а також хресний, Василь Гаврилович Вирозуб, був священником української церкви митрофорний протоієрей. Таким чином наш герой виховувався на засадах християнської етики та любові, а також мав музичні здібності й мріяв про кар’єру професійного музиканта, але остаточне рішення щодо своєї майбутньої професії ухвалив під час служби в радянської армії. Саме там він наочно побачив радянські методи виховання, які базувалися на брехні, приниженні людей, заохоченні негативних якостей і навпаки придушенні проявів людяності й освіченості. Він розповідав, що вже перебуваючи в полоні постійно відчував, ніби знов повернувся в радянські часи: ті ж нікчемні розмови, примітивні жарти, раболіпство, жорстокість. Тому то і пішов до Бога. Після армії закінчив духовну семінарію, почав служіння Богові й людям, проповідуючи вічні людські цінності. Дуже радів, коли Україна нарешті відірвалася від радянського тоталітаризму і стала незалежною. Але вже тоді відчув, що шлях до свободи і демократії буде важкий і тривалий…
Події на Майдані, Революція гідності, захоплення Криму і початок російсько-української війни змусили отця Василя чітко визначити свою громадянську позицію. Він брав активну участь в акціях на підтримку Єдності України і в духовній підтримці Збройних Сил. Був серед одних із перших священників, які взяли участь у створенні служби капеланів у підрозділах української армії. У 2015 році відправився на схід і виконував обов’язки капелана в одному з підрозділів 72-ї ОМБр. Перебував разом із військовими в місцях виконання бойових завдань на Маріупольському напрямку. Після повернення з фронту продовжив службу у Свято-Троїцькому храмі, який згодом став гарнізонним храмом Одеського гарнізону. Усі заходи щодо вшанування пам’яті воїнів, молебні, служби, святкування релігійних і державних свят, освячення випускників військових вишів, повернення підрозділів гарнізону з ротацій на схід та інших заходів завжди відбувалися за участю отця Вирозуба.
Згадуючи події 26 лютого, коли їхнє судно захопили рашисти біля Зміїного, звертає увагу, наскільки самовпевнено і нахабно поводилися окупанти, ніби вони вже переможці. Піднявшись на борт «Сапфіра», під дулами автоматів поставили всіх на палубі на коліна і почали ретельно обшукувати судно. Коли отець Василь запитав одного з військових, коли їх відпустять, той поблажливо відповів: «Коли закінчиться спеціальна операція». — «А якщо вона буде місяць тривати чи два, три?» — додав Вирозуб. Той засміявся і махнувши в бік ракетного крейсера «москва», який стояв недалеко від острова, відповів: «Ти що поп здурів? Бачиш цю громилу? Якщо вона вальне − від вашої України нічого не залишиться! Максимум сім, вісім днів!». Після цих слів на душі стало гірко і сумно. Ситуацію погіршила перевірка телефона. Отець Василь не встиг його позбутися, і коли орки почали роздивлятися фото і відео ледве зі штанів не повилітали. Там було все: його фронтові фото, спільні знімки з військовими, а вишенькою на торті − фотографія в обнімку з Дмитро Ярошем. Після цього русня остаточно утвердилася в тому, що перед нею законспірований нацист. Наступного дня їх спочатку катером, а потім ржавим судном «Шахтар» перевезли до Севастополя, де 11 днів утримували на гарнізонній гауптвахті й по три-чотири рази на день викликали на допити. Слідчі ставили одні й теж запитання: хто (звання, прізвище, посада) і з якою метою відправив їх на острів, яке було завдання, що вони мали зробити? Усі спроби довести, що вони справжні священники, натикалися на жорстке заперечення, що всі священники, принаймні у росії, агенти спеціальних служб і завжди виконують завдання силових відомств. У камері були зачинені вікна, не вистачало повітря. На прогулянки виводили дуже рідко на 5-10 хвилин. Щоб підтримувати один одного читали молитви, згадували тексти зі Святого письма, інколи жартували, навіть спромоглися заспівати «Батько наш — Бандера». Це дуже бісило та дратувало охоронців, вони били дубинками по дверях, деколи забігали до камери і кричали на все горло «молчать хахли», «стоять смірно!» На що отець Василь починав клеїти «дурня» і серйозно відповідав: «З яким „смірно“ стоять?».
Але жарти закінчилися, коли їх переправили в фільтраційний табір у Шебекіно Бєлгородської області. Тримали там у наметах по 20–22 особи в кожному, цивільних разом із військовими, у холоді та антисанітарії. Кожному дали свій номер замість прізвищ і імен (це нагадало художні фільми про концлагеря фашистів), у сотий раз зняли відбитки пальців і сфотографували у всіх проєкціях, і знов почали проводити допити, тільки цього разу вони проводились жорстокіше, а деколи не гребували побиттям.
Одного разу в табір приїхала з перевіркою важлива військова особа, заступник міністра з внутрішніх справ рф генерал олександр кравченко. Під час повірки запитав у Вирозуба, як тут до них ставляться, які умови утримання, як годують? Василь пожартував: «Ростов-папа годує гірше за Одесу-маму». Генерал почав вальяжно розповідати, що вони перебувають під надійним захистом рф і в повній безпеці, над ними не літають кулі й не вибухають снаряди, тому і жалітися не потрібно. Отець навіть не здогадувався, як ця нетривала розмова допоможе йому в подальшому.
Потім усіх полонених і священників переправили в СІЗО № 2 міста Старий Оскол Бєлгородської області, де почався найгірший період перебування у полоні. У маленькій камері вони перебували під постійним відеонаглядом, годували жахливо, медичної допомоги практично не надавали. День починався з прослуховування гімну рф і російських новин. Причому під час гімну змушували стояти. Вони вже знали, коли тюремщики починали з них особливо жорстоко знущатися − значить справи росії на фронті були поганими. Постійні допити, вибірково з побиттям. Причому після чергового побиття слідчі вмикали камеру і запитували: «Маєте претензії до рф?» Якщо відповідав: «Маю», вимикали камеру і знов починали бити. Цілили в одне і теж місце, щоб завдати більше шкоди. Коли водили полонених на прогулянки і на допити, травили собаками, які інколи кусали за ноги.
31 березня отця Василя перевели в одиночну камеру за те, що під час гімну рф читав молитви. Найбільш жахливими були чотири дні, які він провів у карцері, так званій «рєзінці» − це камера оббита гумою. Там нічого не було, ніяких вікон, ліжок, просто пусте маленьке приміщення. Воно не опалювалось, тому температура була 8-10 градусів. Його роздягли до гола і зачинили в цьому морозильнику. Підлога дуже холодна, ходити по ній було неможливо, тому весь час стояв на одному місці намагаючись його зігріти. Через 10-15 годин такого стояння на одному місті, стопи та п’яти ніг починали так боліти, ніби їх побили. Коли вибивався з сил, опускався на підлогу спираючись на коліна і лікті, і дихав на замерзаюче тіло. А як починав засинати, падав на холодну підлогу і прокидався. Це була нестерпна мука, яка тривала нескінченно довго.
Під час цих тортур проводили допити. На допитах ставили обличчям до стіни, розводили ноги у шпагат до нестерпної болі, руки виламували назад і розтягували в різні боки. Та починали бити гумовою дубиною по нирках і ногах, а рукою, вдягнутою в тактичну рукавичку з пластиковими накладками, били по потилиці. Також застосовували електричний струм — електрошокером. Отець Василь розповів, що під час катувань мозок починав працювати в режимі надзвичайного стресу і робив усе, щоб врятуватися від нестерпного болю. Під час чергового побиття, коли біль стала нестерпною, і розум почав плутатися, він прохрипів: «Усе, я згадав! Записуйте, генерал олександр кравченко!». Мучителі зраділи й почали хвалитися, що нарешті вони «розкололи цього впертого нацика».
— Хто він такий, де служить? — Він заступник міністра внутрішніх справ…тільки росії, − відповів Вирозуб. — Він же обіцяв мені, що з моєї голови не впаде жодна волосина, я ж під захистом російської федерації, і як тоді мені перед ним з’явитися лисим..? (пауза) Після цих слів один із майорів перестав викручувати руку, а підполковник виключив відеокамеру, встав із-за столу і вийшов. Рабство вилізло на зовні. Полякались генералів. «Господи, невже спрацювало?» − подумав отець Василь. Один із катів сказав, щоб попа відпустили до камери і досить з нього перевірки на поліграфі. Після цього побиття і катування припинились, але не припинились допити…
Як згадує отець Василь, витримати всі ці жахіття допомагала молитва та віра в Бога і віра в нашу Перемогу.
— Сьогодні я бачу, що війна об’єднала українців і остаточно визначила, хто є їхнім ворогом, − говорить отець Василь Вирозуб. − Прикро, що ми платимо дуже важку ціну за нашу свободу, але в нас уже немає іншого шляху. Ми повинні зробити все, щоб наша країна не повернулася в царство пітьми, рабства і жорстокості.
Фото автора і з особистого архіву Василя Вирозуба
@armyinformcomua
Коли окупантам вдається прорватись до позицій, за діло беруться піхотинці — вони без зволікань зустрічають і ліквідовують москалів. Саме так вчинили воїни-піхотинці 63-ї окремої механізованої бригади.
Оператори дронів Третьої окремої важкої механізованої Залізної бригади ні на мить не зупиняють бойову роботу у своїй зоні відповідальності.
Оператори БПЛА 68-ї окремої єгерської бригади ліквідували транспорт з окупантами, хож деякі і намагалися зістрибнути з автівки на ходу.
На Закарпатті викрили прикордонника, який незаконно переправляв до Румунії сигарети та військовозобов’язаних чоловіків, які ухилялися від мобілізації.
За координації Військового омбудсмана бійці загону спеціальної розвідки ВМС «Янголи» повернули додому 29-річного ветерана ЗСУ і 34-річного військовослужбовця Національна гвардія України, який понад три роки вважався зниклим безвісти, а насправді був у полоні й рабстві на тимчасово окупованій території.
Євген Українець, командир взводу ударних БпАК 413-го полку СБС «Рейд» проаналізував бойову роботу підрозділу та уражені цілі.
від 21000 до 21000 грн
Чернігів
Військова частина А7328
від 25000 до 100000 грн
Кам'янець-Подільський, Хмельницька область
Саме таку неофіційну назву отримали перші в історії випробування взаємодії пілотованого літака з дроном зі штучним інтелектом в ролі напарника на авіабазі Еглін у Флориді (США)…