Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
24 лютого для всіх українців стало страшною датою, яка докорінно змінила життя багатьох сімей. Не стала винятком і родина маріупольця Максима, яка після тривалого перебування під обстрілами російських окупантів змушена була тікати з рідного міста.
Лише зараз, оговтавшись від жахливих подій і знайшовши прихисток у відносно мирній Вінниці, Максим знайшов у собі сили поділитись спогадами про постійні обстріли, переховування в сховищах та смертельно небезпечну дорогу з Маріуполя із читачами АрміяInform.
— З 24 до 28 лютого я працював на підприємстві, увесь цей час разом зі мною у бомбосховищі перебували дружина з дітьми. Потім нас усіх розпустили і я забрав родину додому. Але наш район постійно обстрілювали, на той момент сусідній будинок пробило аж до 3 поверху. Зрозуміли, що потрібно терміново вибиратися у центральну частину міста, — розповів внутрішній переселенець кореспондентці АрміяInform.
Але і в центрі Маріуполя сім’я Максима не знайшла спокою, адже вже 2 березня стався приліт по місцю, де вони перебували. Тоді родина вирішила спуститися у спортзал, розташований у підвальному приміщенні однієї з багатоповерхівок. Там вони переховувались 18 діб під постійними обстрілами окупантів.
— Це було страшно. Найбільше боялися за дітей. Спочатку у підвалі ховалось 35 осіб, потім — 60, а вже на кінець — майже 160. Усі намагалися підтримувати одне за одного. Згодом у нас закінчилися вода і їжа, тому я почав робити вилазки у місто, аби добути хоча б шматок хліба і води. Якось вирішив на власний страх і ризик з’їздити додому, зібрати необхідні речі, туристичне обладнання, аби було чим рубати дерева на вогнище. Це був для нас єдиний порятунок. Саме тоді тривали жахливі обстріли, тому невідомо було, повернусь чи ні з тієї вилазки. Коли я таки зайшов у наш спортзал, у дітей і дружини тремтіли руки й ноги. Але ми були разом. Ту мить я ніколи не забуду, — продовжив розповідь Максим.
Разом із родиною Максима в спортзалі жив брат дружини з сім’єю. Коли вони всі разом наважилися виїжджати з Маріуполя, у його машину прямим пострілом поцілили із «Граду». Авто Максима було поруч, але воно вціліло і стало єдиним шансом на порятунок для 9 осіб та багатьох домашніх улюбленців, котрі були в родин.
— Пам’ятаю, наче зараз, як ми проїжджали російські блокпости. Окупанти прискіпливо перевіряли чоловіків: змушували роздягатися догола, щось шукали. Таке приниження відбувалося кожні 10-15 кілометрів, адже вони понаставляли свої блокпости усюди. Іноді росіяни намагались розвертати людей, аби ті не їхали в Україну. Проте ми навіть не розглядали такий варіант, адже Україна — наш дім. Спогади про десятки згорілих автомобілів і сотні тіл обабіч дороги залишаться у пам’яті до кінця днів, — розповів Максим.

На певний час сім’я Максима зупинилася в Юр’ївці, що у Запорізькій області, де місцеві мешканці їм допомогли поповнити запаси продуктів і бензину. Але потім у село почали заходити росіяни. Тож єдиним правильним рішенням для маріупольців стало рішення рушити далі.
— Прийшли ці нелюди, інакше їх назвати просто не можу. Дізналися, що в селі є українці з Маріуполя. Знайшли нас, почали роздягати, перевіряти документи, шукати на нас якісь мітки, які вони собі вигадали. Ми вирішили тікати. Наших родичів взяв до себе в автобус чоловік, який вивозив людей. Їхали вже колоною. Мали із цим чоловіком домовленість, щоб після кожного ворожого блокпосту чекати один на одного, аби разом рухатися. В один момент я зміг проїхати блокпост, а автобус — ні, його завернули назад з незрозумілих причин. Я довго чекав, сподіваючись, що вони зможуть виїхати. Але ні. Була ніч. Від решти колони ми відстали і до самого Запоріжжя їхали з вимкненими фарами, адже боялися, що в нас поцілять. З розмов рашистів було зрозуміло, що ми для них просто розхідний матеріал.
Уже в Запоріжжі Максиму вдалось зустрітись із родиною брата дружини, яким вдалося виїхати, хоча і набагато пізніше.
Розповідаючи свою історію, маріуполець зазначив, що його вразило милосердя українців. Пригадав, як під час евакуації з міста усі допомагали одне одному. У багатьох були проблеми із машинами, які ламались, постійно перегрівались, проте їх ніхто не кидав.

У Вінниці сім’я познайомилась з пані Оленою, яка радо їх зустріла та надала місце для проживання. Вінничанка є власницею собак, тому в Інтернеті розмістила оголошення, де зазначила, що готова приймати переселенців із домашніми улюбленцями. Тож саме до неї і звернувся Максим із родиною по допомогу.
— Від початку широкомасштабного вторгнення росії до України я розуміла, що будуть їхати люди із міст, які стикнулися зі всіма жахами війни. Моє серце, як і мій дім, відкриті для цих людей, я б не могла просто залишити їх у такій біді, — розповіла вінничанка Олена.
Зараз Максима разом із сім’єю можна часто побачити у волонтерських центрах Вінниці. Родина плете маскувальні сітки. Маріупольці чудово розуміють, як важко українським захисникам відстоювати незалежність Батьківщини. Тому вони щодня працюють разом із волонтерами задля наближення Перемоги!
@armyinformcomua
За грудень, січень та лютий бійцями Сил безпілотних систем було уражено 54 одиниці ЗРК та РЛС ворога.
Пілоти 425-го штурмового полку «Скеля» знищили значну кількість ворожої піхоти, що прямувала до наших позицій.
Володимир Зеленський провів нараду про виклики для України та партнерів, а також про наші можливості допомогти захисту життя і стабілізації світового ринку.
Хірург з семирічним досвідом Максим рятує життя захисників у 2-му медичному батальйоні.
В останній день чемпіонату Європи зі стрільби кульової спортсмени Центрального спортивного клубу ЗСУ здобули срібну медаль континентальної першості.
Його бойовий шлях розпочався навесні 2022 року зі знищення ворожої авіації як стрільця-зенітника, а вже сьогодні, він продовжує боротьбу в артрозвідці.
Інструктор з топографії, військовослужбовець
від 20000 до 120000 грн
Дніпро, Дніпропетровська область
Такелажник, військовослужбовець
від 21000 до 60000 грн
Вся Україна
43-тя окрема артилерійська бригада ім. Тараса Трясила
Начальник інформаційно-телекомунікаційного вузла зв’язку
від 20000 до 24000 грн
Хмельницький
Військова частина А1056
Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…