Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Великий князь київський Святослав Ігорович Хоробрий (945-972) провів у походах понад 10 років, пройшовши з військом понад 8 тисяч кілометрів, і здобув щонайменше 10 великих перемог. Повсякчасна увага правителя до зовнішньої експансії та слава звитяжного полководця створили літописний образ князя як останнього вікінга-завойовника на Київському престолі.
Князя також порівнюють із запорозьким козаком — вільнолюбним, войовничим, але анархічним, схильним радше до завоювання, аніж до облаштування мирного життя і творення регулярної держави. Це друге порівняння значною мірою спричинене візуальним образом князя, який наводить в описі переговорів між київським князем Святославом та візантійським василевсом Іоанном Цимісхієм історик Лев Диякон. За словами джерела (принаймні одного з варіантів перекладу з грецької мови, який набув значного поширення), князь мав на гладко поголеній голові майже козацький чуб, пишні довгі вуса та носив сережку в одному вусі.
Попри те, що це лише один із варіантів перекладу з грецької мови візантійської доби, саме безбородість, вусатість, прикраса в одному з вух, і головне — чуб, стали головними характерними ознаками в численних зображеннях князя, створених у ХІХ-ХХ століттях.
При цьому науковці неодноразово висловлювали сумніви щодо того, наскільки коректним є саме таке типове зображення київського князя Святослава, наводячи численні свідчення середньовічних джерел щодо зовнішності русів-скандинавів. Втім, у масовій культурі Святослав, мабуть, вже назавжди лишиться таким безбородим вусанем із довгим чубом і сережкою у вусі.
Подібним чином у масовій свідомості закріпилося також уявлення про певну анархічність князя Святослава, його нехтування державними справами, нелюбов войовника до мирного осілого життя й повсякчасне бажання «воювати, а не будувати». І, так само як візуальний образ київського правителя закріпився завдяки поширеному перекладу фрагмента з «Історії» Лева Диякона, так і твердження про нелюбов князя до мирних справ породжене образом князя, витвореним літописцем Нестором у «Повісті минулих літ».
Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус 1, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: «Хочу на вас іти».
Літописний образ князя підхопила модерна історіографія ХІХ-ХХ століть. Історики радо ловилися у розставлену літописцем пастку, метою якої було максимально увиразнити позитивний образ київського князя Володимира Великого — Святого Хрестителя Русі на тлі його батька і попередника Святослава Завойовника — «язичника, варвара, недолугого правителя, який тільки ото й годився, що воювати».
Мета літописця очевидна — він кілька разів прямо проговорює потрібний йому образ Святослава у тексті «Повісті минулих літ». Твердження про нелюбов князя до справ державних Нестор проговорює прямою мовою від імені киян, яких обложили у місті печеніги, тоді, як Святослав воював десь у засвітах (перебував у Переяславці на Дунаї).
І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, — то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?».
Втім, навряд чи такий стереотипний образ Святослава як антидержавця відповідає дійсності. Якщо придивитись уважніше, то можна побачити чимало цілком державницьких кроків київського князя. Ось лише побіжний їхній перелік.
Державницькі заходи київського князя Святослава
- розширював підконтрольну Києву територію
- збирав данину з нових підданців, дбаючи про наповнення князівської скарбниці
- ліквідував зовнішню небезпеку, знищивши Хазарський каганат
- боронив кордони Київської держави
- облаштовував управління Київською державою, розділивши її між трьома своїми синами (Ярополку виділив землі племені полян і посадив його княжити у Києві, Олегу — землі древлян, а наймолодшому Володимиру — землі словен ільменських з центром у Новгороді)
- дбав про інтереси держави на найголовнішому напрямку політики Русі-України — візантійському, вдаючись як до воєнних, так і до дипломатичних засобів (971 року уклав мирний договір з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм)
- планував перенесення столиці до міста Переяславця на Дунаї
Погляньмо, які аргументи на користь вибору нового столичного міста наводить Святослав: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь».
Зрозуміло, що, говорячи про розташування Переяславця у середохресті підвладних йому земель, Святослав радше видавав бажане за дійсне, однак важливим є вже саме обґрунтування: на думку князя, столичне місто має перебувати у центрі планованої території майбутньої держави. Себто Святослав мислить про державу та підвладні їй землі, хоча і відмовляє Києву в столичному статусі.
Важливими є й економічні аргументи — майбутня князівська столиця має розташовуватись, за словами самого ж Святослава, на перетині важливих торговельних шляхів як з півдня на північ (з Візантії до Русі, аналог «з варяг у греки»), так і з заходу (з чехів та угрів) на схід. Привертає увагу перелік товарів з кожної з країн — князь явно добре знав, про що говорив.
Інші ж державницькі плани Святослава, судячи з його уваги до південного, болгарсько-візантійського напрямку, могли бути ще більш амбітними. Цілком можливо, що перенесення столиці до Переяславця мало би стати першим кроком у справі утвердження князевої влади не лише у болгарських, а й у візантійських володіннях. І хто знає, чи не кинув би Святославів Переяславець на Дунаї виклик самому Константинополеві на Мармуровому морі — столиці Візантійської імперії.
Принаймні сам князь сміливо кидав виклик візантійським імператорам, і — хто знає — чи не мріяв колись стати одним із них. Це ж бо і про нього також серед інших київських князів писав у своєму знаменитому романі «Без ґрунту» В. Домонович: «Вертаючи з Візантії, конунґ-володар привозив із собою… незнані доти уявлення про муровані міста, палаци й церкви, про релігію й державу, про Божу владу Церкви й державну владу царя. Конунґ мріяв стати басилевсом, царем. 3 Олафа й Інґвара — Василієм».
Тож навряд чи справедливо вважати Святослава тільки звитяжним войовником, відмовляючи йому в увазі до справ державних. Київський князь не лише дбав про державу цілком у дусі уявлень правителя доби Раннього Середньовіччя, але й, судячи з усього, спроможний був піднятися над ними і замислитися над творенням власної централізованої держави, яка наслідувала б зразок Візантійської імперії.
З огляду на це цілком далекоглядним є те, що почесне ім’я київського князя з честю носить 3-й окремий полк спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго — формування військ спеціального призначення у складі Сил спеціальних операцій ЗС України. На нарукавному знаку полку наведене знамените гасло київського владаря: «Іду на Ви!». І це гасло не лише славетного войовника, а й непересічного державця.
