Для сімей це насамперед можливість поставити болючі запитання, отримати оновлену інформацію та бути почутими. Репортаж — про атмосферу зустрічі, ключові заяви…
Захищати рідну землю від російських окупантів старший солдат Євген пішов уже вдруге. Розпочинав він свій бойовий шлях ще у 2014-му. Однак на фронт потрапив не одразу. Тоді його залишили служити в районному військкоматі. Це аж ніяк не влаштовувало армійця. Він написав рапорт і згодом поїхав у зону АТО на Луганщину.
Через деякий час чоловік повернувся додому і звільнився зі служби. Працював бухгалтером на одному з місцевих підприємств, але потім зайнявся улюбленою справою – бджільництвом. За словами військового, йому було б складніше не стати пасічником, адже це родинна справа його сім’ї.
Лютий 2022 року перевернув його життя з ніг на голову. У перший ж день повномасштабного вторгнення росії Євген знову крокує до військкомату, бере в руки зброю та йде служити до одного з підрозділів ЗСУ. Уже другого дня він у складі команди гранатометників вступає в бій з ворожими танками на підступах до Чернігова.
− 25 лютого зранку нас двома вантажівками привезли та висадили на дорозі, що веде до міста, − розповідає Євген. – За даними розвідки, на нашому напрямку ми чекали наступ тринадцяти російських танків. Водночас серед нас було лише 7 гранатометників.
Завданням військових було будь-якою ціною зупинити техніку ворога. Ліворуч і праворуч від дороги обладнали мінно-вибухові загородження. Шосе завчасно було перекрито бетонними блоками, але у проміжку між ними довелось поставили вантажівку, щоб перегородити проїзд. Самі ж гранатометники зайняли позиції поряд.
− Копати окопи не було коли, та й не було чим, − згадує Євген. – Довелось використовувати особливості ландшафту місцевості та маскуватися за минулорічним листям дерев.
За словами захисника, хвилин через десять після виходу гранатометників на позиції до них почали наближатися танки противника. На щастя, цих бойових машин було лише три. Перший ворожий танк, що наблизився, одразу вистрелив по вантажівці, яка почала горіти.
− Мій командир Анатолій разом із співслужбовцем Костянтином відстрілялися по цьому танку, внаслідок чого бойова машина втратила гусінь, − далі розповідає Євген. − Потім підійшов ще один танк і вистрілив вже в наш бік. З розривом снаряду я дістав осколкове поранення в обличчя та шию.
Командир підрозділу бачив, що Євгена поранено і пропонував йому евакуюватися з поля бою. Однак той залишився прикривати товариша поряд, що ще не відстрілявся. Свій же гранатомет Євген передав Анатолію, і той пострілом з нього підбив ще один танк. Третій танк був знищений вже нашими танкістами, що тримали оборону поряд. Російських танкістів, що вижили, взяли у полон. Після бою Євген потрапив до шпиталю, де його прооперували та видалили осколки снаряда. Коли видужав – повернувся до свого підрозділу територіальної оборони.
− Я очікував війну і постійно налаштовував себе на час, коли знову доведеться зустрітися віч на віч з недругом. А вистояли ми заради наших сімей, − гордо говорить Євген. – У бою страху не відчуваєш. Ти бачиш танк і розумієш, що це ворог і він швидко до тебе наближається. Серед почуттів у ці хвилини тільки ненависть до противника і бажання знищити його будь-якою ціною.
