На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Сучасні українські партизани стали справжнім символом національного спротиву російському агресору. Про тактику «малої війни», котру вони ведуть на тимчасово окупованих рашистами територіях, АрміяInform поговорила з військовим експертом, керівником Центру військово-правових реформ Олександром Мусієнком.
— Пане Олександре, вітаю. Із самого початку жахливої навали підступного агресора, коли навіть закордонні військові аналітики погоджувалися з російським наративом, що Україна не протримається і трьох днів, українці виявили неабияку міцність характеру, мужність і незламність. Наші Збройні Сили розвіяли міф про рашистський бліцкриг, а випадки, коли звичайні цивільні люди голіруч зупиняли важку техніку або йшли на бронетехніку з «коктейлями молотова», вибачте, Бандера-смузі, — й узагалі вражають! Як ви вважаєте, звідки це в нашому національному характері?
— Воля, дійсно, тече в жилах українців… Якщо говорити про історичний контекст, то не можна не згадати: осередок вільного козацтва — Запорізьку Січ, отамана Нестора Махна, загони якого формувалися у Гуляйполі, визвольні перегони Української повстанської армії, які були найтривалішим опором тоталітарному радянському режиму. Тому, звичайно, українській опір, українська боротьба, сучасний партизанський рух мають глибоке історичне підґрунтя.
— Скажіть, чи можливо в умовах рівнинного степового рельєфу сходу й півдня країни створити загони в такому класичному розумінні, які, наприклад, мала згадана вами УПА? У них були ліси, гори, криївки…
— У цьому сенсі, звичайно, вони мали більше можливостей бути непоміченими. Але нині визначальний чинник успішності партизанського руху — координація за допомогою, скажімо, месенджерів, певних сучасних систем зв’язку, які важче зламати й прочитати. Це дає можливість створювати мережеву тактику діяльності таких груп. Вони можуть бути різної чисельності й часто не знати про існування одне одної.
Такі мережі, безперечно, координують військові — Сили спеціальних операцій Збройних Сил України, без яких було б надзвичайно складно так самоорганізуватися.
Нині рух опору використовує різні тактики, зокрема замахи на життя зрадників, підрив залізничного мосту між Мелітополем і Токмаком — це диверсійна робота класичного партизанського типу. Але при цьому не обов’язково партизанам проживати десь у криївках, переховуватись у лісах, вони можуть перебувати у містах… Крім воєнної, або якщо коректніше казати, військової боротьби з окупантом, проукраїнське населення вчиняє й ненасильницький спротив, який проявляється в непокорі, солідарності людей, інформуванні ССО про дислокацію ворога, розклеюванні антиросійських агітаційних листівок.
— Пане Олександре, трохи хочу відійти від теми та запитати про тих, хто є однією з мішеней партизанів — колаборантів. В інтернеті можна знайти відео з Лисичанська, як дехто з місцевих радіє окупантам. Мені складно зрозуміти, що люди, котрі бачили нелюдські терористичні методи ведення війни рашистами, можуть так вчиняти…
— На превеликий жаль, слід сказати, що колабораціонізм — це явище, притаманне будь-якому збройному протистоянню. Проаналізуйте історію війн — і побачите, що завжди були колаборанти й ті, хто бажає взаємодіяти з окупаційною владою й, можливо, навіть отримати від неї якісь дивіденди.
Зверніть увагу, кого нині на півдні вишукала російська влада, російські війська та спецслужби для того, щоб призначити на посади в окупаційні адміністрації… Це ті, хто не мали якогось професійного росту, не мали якихось інших здобутків — просто люди, що вирішили скористатися ситуацією та пристосуватися.
Є й інша категорія людей. Це постійні глядачі брехливого контенту російського телебачення, котрі потрапили під дію НЛП-пропаганди та стали фактично зомбованими нею. Ну а ще є ті, що зробили свідомий вибір жити в «руском міре».
Водночас, якщо ми подивимося у відсотковому еквіваленті, то, звичайно, громадян, які налаштовані проукраїнськи й прекрасно розуміють що відбувається, набагато більше.
— Тому українські партизани спрямовують свої зусилля не лише на знешкодження бойових одиниць противника, а й на знищення найактивніших його посіпак…
— Безумовно. Я хочу сказати, що це їхня колосальна заслуга. Треба виокремити дуже важливий епізод. Річ у тому, що в нас рух опору як такий був унормований із набуттям чинності Закону України «Про основи національного спротиву». Закон врегулював створення загонів територіальної оборони й визначив, що в Україні може діяти рух спротиву, координований Силами спеціальних операцій ЗСУ.
Через значну кількість нелояльного населення, особливо на півдні, та його антиросійських дій щодо, приміром, підриву автівок, надсилання повідомлень і попереджень на адресу колаборантів, росія відверто розгубилася з тим, що робити з окупованими територіями.
Спочатку інтервенти думали, що застосують сценарії псевдореспублік «ДНР» і «ЛНР», потім бажали створити якусь там «Таврійську губернію», приєднавши її до окупованого Криму. Тепер вони починають говорити про референдум з перспективою незаконної анексії, але й цього не можуть зробити через дії руху опору, який досить серйозно плутає їм карти.
— Ви торкнулися юридичного питання… Чи вважаються члени спротиву, наші партизани, відповідно до міжнародного права, комбатантами? Адже вони отримують такі ж привілеї, як комбатанти, лише за умови, якщо відкрито носять зброю, позначають себе якимсь знаком, що видно здалеку, дотримуються законів і звичаїв війни й мають відповідального командира.
— Так, тут можна сперечатися щодо статусу членів спротиву. Але, на мою думку, у наших партизанів є, як мінімум, дві визначальні ознаки комбатантів: вони мають зброю, ними керують командири, котрі координуються ССО… І, до речі, ця норма закладалася під час написання Закону про спротив для того, щоб гарантії комбатантів поширювалися й на такий рух опору… Хоча, я з вами погоджуюся, деякі питання в цьому сенсі можуть виникати.
— Тим паче, що росія взагалі не дотримується Женевських конвенцій, вчиняючи воєнні злочини. Зокрема завдає фізичних і психологічних тортур військовополоненим…
— Звичайно, конвенції вважливі для тих, хто їх дотримується. А ті, хто готовий ними нехтувати або тлумачити на свій розсуд, — тут ми бачимо: міжнародне право не завжди допомагає. Але до того часу, коли воєнні злочинці не постануть перед міжнародним кримінальним судом.
— Щодня росія вчиняє воєнні злочини проти цивільного населення. Які ще потрібні аргументи, щоб визнати її країною-терористом?
— З погляду законодавства росія підпадає під кваліфікацію країни-терориста. Дуже важливо, щоб були подальші кроки щодо її ізоляції на світовій арені, збільшення санкцій, виключення з міжнародних організацій.
Сполучені Штати Америки наполягають, приміром, на виключенні росії з організації країн-експортерів нафти ОПЕК. Але, на жаль, є окремі східні держави, держави Азії та Африки, котрі не готові таке рішення підтримувати.
Утім, я гадаю, рішення Держдепу США про визнання росії країною, що спонсорує тероризм, усе одно буде. Нині є тиск з боку Комітету Сенату США з міжнародних відносин, який підтримав резолюцію з цього питання, численних ЗМІ, і ми незабаром побачимо росію в цьому списку разом з Кубою, Північною Кореєю, Іраном і Сирією.
— Який би ви навели міжнародний досвід ведення підпільної боротьби з окупантом, чи можна його використати у нашому випадку?
— Якщо говорити про партизанську боротьбу — то це опір на Піренеях військам Наполеона на початку 19-го століття. Це був чи не найперший прояв великого партизанського руху. Далі були різні великі й малі війни, рухи опору. Загалом за всю історію людства вчені нарахували близько 160 партизанських війн.
На сьогодні український партизанський рух багато в чому реалізує на практиці те, про що писав автор семитомного посібника з ведення партизанської війни «Тотальний опір», швейцарський майор Ганс фон Дах. Зокрема він висвітлив своє бачення на тактику малої війни проти окупантів силами цивільного населення.
Я впевнений, що після закінчення цієї війни досвід нашого руху опору також буде досліджений і буде цікавим для вивчення арміями світу.
— Особливо ведення партизанської війни в умовах глобалізації, інформаційного суспільства…
— Я вам хочу сказати, що вже вивчається, як українці, використовуючи різноманітні месенджери, телеграм-боти, інші канали, діляться інформацією про дислокацію, пересування частин і підрозділів російських військ.
— І традиційне останнє запитання: щоб ви побажали Силам спеціальних операцій, загалом Збройним Силам України?
— Передусім їм велика подяка за те, що вони роблять, і за той опір, який вони чинять агресору. По-друге, я бажаю всім витримки і якнайбільше вдалих операцій, аби якнайшвидше деокупувати нашу землю!
— Щиро дякую!
Фото з інтернету
