Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Сучасні українські партизани стали справжнім символом національного спротиву російському агресору. Про тактику «малої війни», котру вони ведуть на тимчасово окупованих рашистами територіях, АрміяInform поговорила з військовим експертом, керівником Центру військово-правових реформ Олександром Мусієнком.
— Пане Олександре, вітаю. Із самого початку жахливої навали підступного агресора, коли навіть закордонні військові аналітики погоджувалися з російським наративом, що Україна не протримається і трьох днів, українці виявили неабияку міцність характеру, мужність і незламність. Наші Збройні Сили розвіяли міф про рашистський бліцкриг, а випадки, коли звичайні цивільні люди голіруч зупиняли важку техніку або йшли на бронетехніку з «коктейлями молотова», вибачте, Бандера-смузі, — й узагалі вражають! Як ви вважаєте, звідки це в нашому національному характері?
— Воля, дійсно, тече в жилах українців… Якщо говорити про історичний контекст, то не можна не згадати: осередок вільного козацтва — Запорізьку Січ, отамана Нестора Махна, загони якого формувалися у Гуляйполі, визвольні перегони Української повстанської армії, які були найтривалішим опором тоталітарному радянському режиму. Тому, звичайно, українській опір, українська боротьба, сучасний партизанський рух мають глибоке історичне підґрунтя.
— Скажіть, чи можливо в умовах рівнинного степового рельєфу сходу й півдня країни створити загони в такому класичному розумінні, які, наприклад, мала згадана вами УПА? У них були ліси, гори, криївки…
— У цьому сенсі, звичайно, вони мали більше можливостей бути непоміченими. Але нині визначальний чинник успішності партизанського руху — координація за допомогою, скажімо, месенджерів, певних сучасних систем зв’язку, які важче зламати й прочитати. Це дає можливість створювати мережеву тактику діяльності таких груп. Вони можуть бути різної чисельності й часто не знати про існування одне одної.
Такі мережі, безперечно, координують військові — Сили спеціальних операцій Збройних Сил України, без яких було б надзвичайно складно так самоорганізуватися.
Нині рух опору використовує різні тактики, зокрема замахи на життя зрадників, підрив залізничного мосту між Мелітополем і Токмаком — це диверсійна робота класичного партизанського типу. Але при цьому не обов’язково партизанам проживати десь у криївках, переховуватись у лісах, вони можуть перебувати у містах… Крім воєнної, або якщо коректніше казати, військової боротьби з окупантом, проукраїнське населення вчиняє й ненасильницький спротив, який проявляється в непокорі, солідарності людей, інформуванні ССО про дислокацію ворога, розклеюванні антиросійських агітаційних листівок.
— Пане Олександре, трохи хочу відійти від теми та запитати про тих, хто є однією з мішеней партизанів — колаборантів. В інтернеті можна знайти відео з Лисичанська, як дехто з місцевих радіє окупантам. Мені складно зрозуміти, що люди, котрі бачили нелюдські терористичні методи ведення війни рашистами, можуть так вчиняти…
— На превеликий жаль, слід сказати, що колабораціонізм — це явище, притаманне будь-якому збройному протистоянню. Проаналізуйте історію війн — і побачите, що завжди були колаборанти й ті, хто бажає взаємодіяти з окупаційною владою й, можливо, навіть отримати від неї якісь дивіденди.
Зверніть увагу, кого нині на півдні вишукала російська влада, російські війська та спецслужби для того, щоб призначити на посади в окупаційні адміністрації… Це ті, хто не мали якогось професійного росту, не мали якихось інших здобутків — просто люди, що вирішили скористатися ситуацією та пристосуватися.
Є й інша категорія людей. Це постійні глядачі брехливого контенту російського телебачення, котрі потрапили під дію НЛП-пропаганди та стали фактично зомбованими нею. Ну а ще є ті, що зробили свідомий вибір жити в «руском міре».
Водночас, якщо ми подивимося у відсотковому еквіваленті, то, звичайно, громадян, які налаштовані проукраїнськи й прекрасно розуміють що відбувається, набагато більше.
— Тому українські партизани спрямовують свої зусилля не лише на знешкодження бойових одиниць противника, а й на знищення найактивніших його посіпак…
— Безумовно. Я хочу сказати, що це їхня колосальна заслуга. Треба виокремити дуже важливий епізод. Річ у тому, що в нас рух опору як такий був унормований із набуттям чинності Закону України «Про основи національного спротиву». Закон врегулював створення загонів територіальної оборони й визначив, що в Україні може діяти рух спротиву, координований Силами спеціальних операцій ЗСУ.
Через значну кількість нелояльного населення, особливо на півдні, та його антиросійських дій щодо, приміром, підриву автівок, надсилання повідомлень і попереджень на адресу колаборантів, росія відверто розгубилася з тим, що робити з окупованими територіями.
Спочатку інтервенти думали, що застосують сценарії псевдореспублік «ДНР» і «ЛНР», потім бажали створити якусь там «Таврійську губернію», приєднавши її до окупованого Криму. Тепер вони починають говорити про референдум з перспективою незаконної анексії, але й цього не можуть зробити через дії руху опору, який досить серйозно плутає їм карти.
— Ви торкнулися юридичного питання… Чи вважаються члени спротиву, наші партизани, відповідно до міжнародного права, комбатантами? Адже вони отримують такі ж привілеї, як комбатанти, лише за умови, якщо відкрито носять зброю, позначають себе якимсь знаком, що видно здалеку, дотримуються законів і звичаїв війни й мають відповідального командира.
— Так, тут можна сперечатися щодо статусу членів спротиву. Але, на мою думку, у наших партизанів є, як мінімум, дві визначальні ознаки комбатантів: вони мають зброю, ними керують командири, котрі координуються ССО… І, до речі, ця норма закладалася під час написання Закону про спротив для того, щоб гарантії комбатантів поширювалися й на такий рух опору… Хоча, я з вами погоджуюся, деякі питання в цьому сенсі можуть виникати.
— Тим паче, що росія взагалі не дотримується Женевських конвенцій, вчиняючи воєнні злочини. Зокрема завдає фізичних і психологічних тортур військовополоненим…
— Звичайно, конвенції вважливі для тих, хто їх дотримується. А ті, хто готовий ними нехтувати або тлумачити на свій розсуд, — тут ми бачимо: міжнародне право не завжди допомагає. Але до того часу, коли воєнні злочинці не постануть перед міжнародним кримінальним судом.
— Щодня росія вчиняє воєнні злочини проти цивільного населення. Які ще потрібні аргументи, щоб визнати її країною-терористом?
— З погляду законодавства росія підпадає під кваліфікацію країни-терориста. Дуже важливо, щоб були подальші кроки щодо її ізоляції на світовій арені, збільшення санкцій, виключення з міжнародних організацій.
Сполучені Штати Америки наполягають, приміром, на виключенні росії з організації країн-експортерів нафти ОПЕК. Але, на жаль, є окремі східні держави, держави Азії та Африки, котрі не готові таке рішення підтримувати.
Утім, я гадаю, рішення Держдепу США про визнання росії країною, що спонсорує тероризм, усе одно буде. Нині є тиск з боку Комітету Сенату США з міжнародних відносин, який підтримав резолюцію з цього питання, численних ЗМІ, і ми незабаром побачимо росію в цьому списку разом з Кубою, Північною Кореєю, Іраном і Сирією.
— Який би ви навели міжнародний досвід ведення підпільної боротьби з окупантом, чи можна його використати у нашому випадку?
— Якщо говорити про партизанську боротьбу — то це опір на Піренеях військам Наполеона на початку 19-го століття. Це був чи не найперший прояв великого партизанського руху. Далі були різні великі й малі війни, рухи опору. Загалом за всю історію людства вчені нарахували близько 160 партизанських війн.
На сьогодні український партизанський рух багато в чому реалізує на практиці те, про що писав автор семитомного посібника з ведення партизанської війни «Тотальний опір», швейцарський майор Ганс фон Дах. Зокрема він висвітлив своє бачення на тактику малої війни проти окупантів силами цивільного населення.
Я впевнений, що після закінчення цієї війни досвід нашого руху опору також буде досліджений і буде цікавим для вивчення арміями світу.
— Особливо ведення партизанської війни в умовах глобалізації, інформаційного суспільства…
— Я вам хочу сказати, що вже вивчається, як українці, використовуючи різноманітні месенджери, телеграм-боти, інші канали, діляться інформацією про дислокацію, пересування частин і підрозділів російських військ.
— І традиційне останнє запитання: щоб ви побажали Силам спеціальних операцій, загалом Збройним Силам України?
— Передусім їм велика подяка за те, що вони роблять, і за той опір, який вони чинять агресору. По-друге, я бажаю всім витримки і якнайбільше вдалих операцій, аби якнайшвидше деокупувати нашу землю!
— Щиро дякую!
Фото з інтернету
