Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
У 2014 році російська пропаганда зробила з неї ледь не «білу панчоху», записавши в снайпери, що знищують окупантів на Донбасі. Молода українка тоді прийшла до військкомату у Львові з бажанням вступити до лав Збройних Сил України. Адже була на той момент майстром спорту з дзюдо, відвідувала тир та здійснювала парашутні стрибки. Втім того разу до війська потрапити їй не судилося, хоча доля все ж таки привела її на Донеччину декількома роками пізніше. У 2022 році вона активно займається волонтерством, допомагає фронту та переконує пересічних європейців, що допомагати українській армії — це потрібно!
Тетяна Турчина родом із Рівненщини, але вже багато років живе та працює у Львові. За освітою — журналістка. Працювала в галузі маркетингу та PR. Хоча, як сама про себе каже, в житті вона «дівчинка без корони». Може запросто вантажити бус, виконувати важку і виснажливу роботу.
Кореспонденту АрміяInform вона розповіла про сучасну місію українського волонтера в Європі, ставлення до нашої війни з росією пересічних європейців, проблеми збирання гумдопомоги та руйнування російськими загарбниками українського Донбасу.
— Тетяно, був період коли ви хотіли приєднатися до лав українського війська…
— Дійсно, у 2014 році, коли по всій країні відбувалась мобілізація у зв’язку із російською агресією на Донбасі, я також відправилась до військкомату. Адже маючи в активі спортивне минуле (я майстер спорту з дзюдо), уміння стрибати з парашутом, стріляти — хотіла на рівні з іншими громадянами України захищати свою державу зі зброєю в руках. Працюючи журналістом я досить часто бралась за висвітлювання військової тематики. І тому, природно, що коли Україні загрожувала небезпека, пішла до військкомату, як і тисячі інших українців. Того разу там записали мої контактні дані й на цьому обмежились. Втім, сам факт не пройшов повз увагу колег з одного з телеканалів. Відео потрапило у новини на ТСН. А вже потім на основі цього випадку виникла «писемна творчість» російських пропагандистів. Мовляв, «біла панчоха», українська снайперка, що нищить «руськоязичних бурятів в трусиках». З одного боку, звісно, було навіть смішно. Але з іншого — перший особистий досвід підступності та ницості росіян.
— Але на Донеччину ви ж таки потрапили?!
— Був і такий період в робочій біографії. У 2016-2017 роках працювала у складі пресслужби Донецької обласної ВЦА. Мешкала в Краматорську. Це був досить насичений і цікавий період, адже він у мене асоціюється насамперед з відновленням. Зазнавши пригнічень та руйнувань у 2014 році, на той момент міста та села українського Донбасу активно оживали. Працювала місцева економіка, розбудовувалась інфраструктура. З’являлися, як гриби після дощу, якісь місцеві цікаві проєкти, виробництва. Розвивалася культура і мистецтво. Загалом, навіть попри те, що в якихось десятках кілометрів була лінія зіткнення з ворогом, українці на Донеччині та Луганщині жили нормальним життям. Люди дихали вільно і планували своє майбутнє.
І коли зараз дивишся на те, як палають міста, по вулицях яких довелось ходити, як руйнуються будинки, гинуть люди — це те ж саме, як палає твій власний дім. Але я вірю, що ми здатні й повернути назад території, і відновити їх, і зробити кращими. Це мотивація і стимул працювати зараз!
— То нинішнє ваше волонтерство — це особистий фронт?
— І досить давній, я б сказала. Впродовж усього протистояння московії ми чим можемо допомагаємо нашим військовим. Етап після 24 лютого — ще одна сторінка. Адже наша волонтерська група, так би мовити, сусідська. Усі ми — мешканці одного ЖК. Коли почався широкомасштабний наступ військ рф, ми організувалися, перезнайомилися між собою. У нас був свій блокпост. Ми охороняли район, перевіряли документи в тих, хто приїжджав із хвилею біженців. Бо усіляке можливо і краще бути напоготові. Ну а потім, коли ситуація на фронті набула якихось прогнозованих рис, ми почали курсувати між Європою та Україною. Бо нашим військам потрібно багато усього і станом «вже на вчора»: малогабаритні вантажівки, бусики та позашляховики, однострої, чоботи, наколінники, білизна, сублімовані харчі, засоби гігієни тощо. Почали залучати прихильних до України європейців, аби збирати кошти й акумулювати речі відповідно до нагальних потреб.
— І як, загалом, реагує європейська спільнота на те, що до них приїжджають українські волонтери й збирають майно та кошти для потреб оборони?!
— По різному. Першою країною, куди ми вирушили в Європі, була Бельгія. Там мешкають мої друзі. В цій країні люди ставляться дуже прихильно. Є підтримка релігійних громад. Місцеві комуни дозволяють проводити благочинні ярмарки. Адже ми не їздимо з порожніми руками.
Наші волонтери від старого до малого роблять сувеніри, які ми продаємо у Європі, а виторг скеровуємо на закупівлю того, що необхідно нашим воякам. Плюс дуже допомагають громадяни США, які мешкають у Європі. Для них допомога Україні — це вже як національна «фішка». У нас є знайома американка Валері, яка спеціально вчить українську, записує мотиваційні відео для українських солдатів. Одночасно збирає для них речі та майно, і це все разом просить нас передати українським захисникам. Щоразу з приємністю виконуємо цю місію.
— Тобто проблеми все ж таки існують?!
— На жаль. Бо в кожній країні, яку ми навідували в Європі з волонтерською метою, відчувається тривалий вплив російської пропаганди. Як він проявляється? Та дуже просто: ми намагаємось купляти бронежилети, шоломи, тепловізори, дрони, або збирати кошти на їхню закупівлю через наші ярмарки. Певна категорія європейців, дізнаючись, що ми збираємо на допомогу саме війську, а не абстрактним біженцям, сиротам чи самотнім стареньким, відразу «міняють градус» і відмовляються допомагати. Тоді, принаймні я, включаю усі навички комунікаційника і намагаюсь з’ясувати, а що ж саме відсахнуло людей? В більшості випадків, відповіддю мені є те, що вони не хочуть «дражнити путіна». Бо російська пропаганда стільки років лилася у вуха, що деякі люди навіть в Європі повірили в домінантність російського недофюрера. Тому ми починаємо проводити з ними лікнепівські бесіди, переконувати і розповідати про те, як героїчно українці зараз боронять спокій усієї Європи.
— Отже, ви не лише волонтерите, а ще й виконуєте функцію інформаційних амбасадорів нашої країни?
— Треба розуміти згубний вплив пропаганди. Особливо, якщо в неї вкладається мільярдними сумами країна-агресор. Звісно, що деякі європейці попадали під її вплив. І для них підтримка України це рівнозначно, що вже завтра путінські війська почнуть бомбити їхні домівки. Є відсоток тих, що взагалі не слідкують за новинами, і для них події в Україні та російська агресія, як відкриття чи прозріння. Тобто, як і всюди, люди різні й по різному сприймають ситуацію.
Тому, як професійна комунікаційниця та піарниця, хочу наголосити, що місія українських волонтерів в Європі — це не лише віднайдення необхідних ресурсів для потреб наших військових, але й певною мірою протидія російській пропаганді, розвінчання фейків руського міра, презентування нашої країни в тих спільнотах, з якими доводиться мати справу і, зрештою, моральна мобілізація пересічних європейців опиратися злу та брехні, яку поширює рф вже десятки років.
— І що, вдається переконати людей не вірити московській брехні?!
— Вдається. Українська щирість, винахідливість і наполегливість нам завжди допомагає. Плюс, європейці в загальній масі дуже адекватні люди. Просто їм потрібно більше інформації та тих, хто допоможе розібратися. Вони системні в ментальному плані. І коли розповідаєш людині про подвиги наших солдатів, про те, на які жертви йде Україна, аби війна не поширилась далі в Європу, розповідаєш про ті звірства, які творять росіяни на окупованих територіях, на тебе починають дивитися зовсім іншими очима. І досить часто питають після цього: а що я ще можу зробити для вас? Гадаю, Україні варто мати якесь англомовне ЗМІ, яке б було поширене в Інтернеті, телевізійних мережах та радіопросторі для віщання на Європу, аби доносити до наших сусідів правду про нашу боротьбу з імперією зла, як кажуть, з рук у руки. Музика, фільми, книги, брендовані товари також добре орієнтують в цьому питанні. «Червона калина» у виконанні Хливнюка, або футболка з принтом про курс російського воєнного корабля — досить популярні сувеніри серед європейців. Ну а подарунок нашого прапора з підписами бійців з фронту, як подяка за допомогу і підтримку — то для них взагалі дуже цінний артефакт.
— І ще хотілося б запитати про аспекти волонтерської діяльності. Зокрема, чи легко волонтерам даються оці всі «закупи» за кордоном?!
— Насправді, кожна отримана нами заявка від бійців і всі заходи із пошуку необхідного вартують детективного роману. Потрібно знайти кошти, аби це все купити. Ми ж самі їх не друкуємо. Знайти, де купити. І ще знайти того, хто б допоміг придбати ту чи іншу річ. Бо ресурси самого європейського ринку товарів тактичного та військового призначення далеко не так безмежні, як собі деякі уявляють. Іноді, купівля того, чи іншого товару неможлива без резидента країни, бо того вимагають місцеві закони. До того ж можемо просто не встигнути, адже товар «виметуть» наші більш моторні побратими з інших волонтерських груп. Утім, ці всі зусилля варті того, коли отримуєш СМС-ку від бійця з передової.
Щось на кшталт: дякую, отримали! Шалене спасибі від всього підрозділу! Такі повідомлення не дають перегоріти, збавити темп чи опустити руки та переключитися на якийсь спокійніший вид діяльності. Це ж зрозуміло, що зараз усі, хто не воює сам, мають допомагати тим, хто тримає фронт! Ну а доставка таких товарів в Україну — то взагалі окрема історія. Як говорять логісти, «плече» доставки конкретно від нашого колективу — це понад 1700 кілометрів дороги. Живемо в бусику часом тиждень, аби необхідні нашим захисникам речі потрапили до них у руки. Це без врахування часу, який ми витрачаємо на організаційні заходи й проведення ярмарків.
— Як гадаєте, чи вистачить нам сил, аби «вивезти» цю війну та перемогти агресора!?
— Тут, як кажуть, без варіантів. Бо на кону зараз стоїть існування української нації. І ми усі маємо пахати задля нашої перемоги кожен на своєму фронті. Для воїнів будемо намагатися навіть зорі з неба зняти, якщо це буде необхідно. Втім, і ті, хто зараз сподівається на волонтерів, як на такий собі чарівний ріг достатку, мають усвідомлювати, що це не зовсім так. Держава також працює над тим, аби забезпечити вояків на першій лінії бронею та шоломами. То ж навіщо він тому, хто лише пішов у місцевий ТЦК та СП по повістці? Ми всі маємо розуміти, що війна — не лише змагання сили військ, але й маратон матеріальних ресурсів країн. Європа та весь демократичний світ допомагає і українським біженцям, і пораненим, і загалом країні. Але просто користатися чиєюсь щирістю — не правильно і безвідповідально. Треба робити і свій посильний вклад. До прикладу, збираючи кошти на один з проєктів я просто взяла і відтяла свою косу. 55 сантиметрів волосся, яке продала тим, хто робить шиньйони. А кошти, звісно, пішли на армію. Якщо кожен з нас відмовиться від чогось особистого на користь загальної справи, буде підтримувати інших та жити ідеєю нашої неодмінної перемоги — то все буде Україна!
Дякую за розмову! Неодмінно переможемо!
Фото з архіву Тетяни Турчиної
Колаж автора
