«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
Старенька «Нива», перефарбована в мілітарний темно-зелений колір і з червоним написом на борту «Розмінування», і білий фургон «Сітроен Берлінго» за кілька кілометрів від повороту на Броварську кільцеву звернули ліворуч у рівненькі охайні квартали приміського Скибина. Село, яке розташувалося біля міжнародної автомобільної траси Київ – Чернігів, дуже популярне в заможних киян, охочих придбати чи збудувати заміський будинок. Тож на ділянках по кілька соток доволі недешевої землі за останні роки, немов гриби, виросли декілька кварталів ошатних будиночків, поділених рівними прямокутними вуличками з назвами Польова, Озерна чи Тепличний провулок.
В один із таких провулків на північній околиці Скибина наша невеличка колона й звернула. Тут на неї чекав сріблястий бусик із представником місцевої сільської громади, і далі автівки вже за ним рушили на край села, де закінчувались незабудовані ділянки, засаджені городиною, й починалось поле достиглого ріпаку.
У поле йшла дорога, по слідах на якій було помітно, що нею нині користуються, однак обабіч стояли таблички «Обережно міни!». На виїзді в поле невеличка колона зупинилася, два офіцери вийшли з машин і пересіли в бусик, яким рушили польовою дорогою в глиб ріпаку. За чверть години вони повернулися, сіли у свої автівки й поїхали в поле, де розташована ділянка, на якій сьогодні доведеться працювати групам розмінування.
Десь за кілометр від села дорога привела до необробленої й зарослої високою травою ділянки серед поля, на якій був вкопаний великий дерев’яний хрест. Машини зупинилися одна біля одної поряд із цим хрестом, з них вийшли декілька військових і вискочив молодий худорлявий пес — вівчарка. Хлопці впевнено, але неспішно почали витягати з автомобілів різне обладнання, а собака, отримавши від інструктора команду «Сидіти», слухняно всівся біля машин і лише вертів головою, з цікавістю спостерігаючи, що роблять люди навколо.
Поки хлопці діставали з авто свій саперський реманент — різні міношукачі, щупи, вішки й лопати, трапилась нагода поспілкуватись із командиром групи розмінування. Ним виявився молодий атлетично статний усміхнений майор, на ім’я Ігор. Однією з перших фраз, яку він сказав, була про те, що сапери ніколи не поспішають. «Ми не піхота й не десантура, де все бігом. У нас все робиться уважно й ретельно, а тому й дещо повільно. Зараз хлопці витягнуть обладнання, налаштують міношукачі, налаштуються на роботу самі, тоді працюватимемо», — розпочав розмову Ігор.
А сапери тим часом навіть дістали термос із кавою чи чаєм, налили по чашках, дехто запалив цигарку. Хоча навіть у цьому передробочому перекурчику відчувалася не розслабленість, а якась ритуальна впевненість, коли люди роблять лише їм відомі дії, налаштовуючись на серйозну й важку роботу. Розмови між ними лише ділові, а думки всіх уже там — на мінному полі, коли залишаєшся сам на сам зі смертю. І цю смерть ти маєш перемогти та знешкодити, тому й мобілізуєш для цього всі власні сили, думки й почуття. Недаремно говорять, що сапер помиляється лише раз, останній раз…
Поки хлопці після перекуру й кави надівали бронежилети й шоломи, командир групи розмінування розповів, що це за місія, яку його підлеглим доведеться зараз виконувати. «Тут, де ми стоїмо, за кількасот метрів на північний захід від села Скибин біля Броварів, у березні цього року була передова. Росіяни рвалися до Києва по Чернігівській трасі і їхні колони зупинили перед Броварською кільцевою», — розповідає Ігор.
— Ось там вони вирішили закріпитись і почали споруджувати смугу укріплень, а за кількасот метрів від них наші спорудили свої траншеї, — показує на місцевості командир саперів. — Тут, де ми зараз, була так звана сіра зона, на якій кілька тижнів точилися бої. Коли противник відходив, цілком ймовірно, що залишив і міни, і розтяжки, і боєприпаси, що не вибухнули. Місцева громада звернулася до Збройних Сил, щоб сапери оглянули територію, адже на полі потрібно зібрати ріпак, а на ділянці, де ми стоїмо, будуватимуть церкву, — розповів Ігор.
— Усього нам доведеться дослідити понад 26 гектарів території — це багато, і робота буде серйозна. Спочатку ми перевіримо майданчик, де стоятимуть наші авто й де розташовуватимемось самі, ось тут біля освяченого хреста для майбутньої церкви, — продовжує офіцер. — А далі крок за кроком, метр за метром, не поспішаючи й ретельно перевіряючи все, ми почистимо всю ділянку й усю місцевість, де йшли бої.
Перед роботою — невеликий інструктаж, на якому командир групи розмінування поставив завдання кожному окремо, наголошуючи, на який нюанс варто звернути особливу увагу, як, наприклад, на високу траву, яка заросла на частині ділянки, чи на корч будяків, який створить певні незручності під час огляду.
А розпочали роботу воїни, озброєні так званими саперними кішками, багатопалими гаками на довгому мотузку, який кидають на незвіданий напрямок якнайдалі й тягнуть до себе, перевіряючи місцевість на наявність розтяжок. Тим більше, що висока й густа трава дуже добре ховає небезпеку, яку можна виявити, лише протягуючи через траву такий гак.
Після кішок на місцевість пішли сапери, озброєні міношукачами. Чутливі апарати дають змогу виявити небезпечні предмети навіть на певній глибині в землі. Повільно просуваючись вперед, ретельно й уважно оглядаючи кожний кущик трави, сапери просуваються по ділянці.
Рівномірне тріскотіння в навушниках говорить про те, що на крок попереду чисто, але у разі виявлення чогось металевого зразу ж почується пронизливий сигнал. Тоді зупинка, робота саперським щупом на визначення розмірів знайденого предмета й маркування його знаком-вішкою. А вже далі робота з витягнення чи знешкодження, залежно від ситуації.
— Нині біля Києва ми знаходимо тисячі вибухонебезпечних предметів, — розповідає Ігор, командир групи розмінування. — Найчастіше це боєприпаси, які не вибухнули й чекають свого часу, а також встановлені росіянами міни й розтяжки, особливо в місцях, де йшли бої, або вони споруджували свої укріплення. — продовжує офіцер. — За три місяці, як ми відігнали їх від Києва, нашим групам розмінування, яких працює в цьому регіоні декілька, доводилося виїжджати на різні випадки, оглядали й розміновували будівлі, автомобілі, поля й дороги, всяке бувало.
Крім груп розмінування від Збройних Сил України, до очищення території від вибухонебезпечних предметів (ВНП. — Ред.) залучаються і представники ДСНС, і цивільні фірми-контрактори, які займаються так званим гуманітарним розмінуванням (територія для народного господарства. — Ред.). Хоча військові сапери виконують власну функцію — забезпечують діяльність Збройних Сил, але і їм доводиться брати на себе навантаження щодо очищення території.
Деякі міжнародні організації, які моніторять питання впливу бойових дій на цивільне населення, зробили попередні розрахунки щодо забруднення території України різними ВНП внаслідок російської агресії. І цифри, і дані від них є різні, але всі вони говорять про те, що розміновувати українську землю доведеться не один десяток років, і на це будуть витрачені не мільярди, а десятки мільярдів євро. А без очищення «іржава смерть війни» ще довго дивитиметься у вічі нашим громадянам. Але наразі війна ще не закінчилась, тому міни, бомби, гранати й снаряди й далі застосовуються на нашій території…
Роботою хлопців з міношукачами керував командир іншої групи розмінування, кремезний підполковник, на ім’я Іван. У нього руда кучерява борода й зовнішність древнього скандинавського вікінга. Поки «міношукачі» доскановували першу ділянку, він сам взявся метати кішку на наступному майданчику. Кинутий міцною рукою гак, летів на десяток метрів далі, ніж у попередніх хлопців. Закинувши його, Іван обережно, немов рибалка, тягнув до себе мотузок, наче намагаючись почути пальцями, що підчепила кішка у траві. В його рухах відчувався чималий досвід подібної роботи зі зняття розтяжок. І хоч у Збройні Сили України офіцер повернувся після певної перерви, але досвід сапера, як кажуть, не втрачається.
До групи, яка працювала на ділянці також був залучений сапер-кінолог, на ім’я Леонід, із мінно-розшуковим собакою Алмаз. Проте висока трава є несприятливим чинником для повноцінної роботи собаки, тому Леонід з Алмазом перевірили польову дорогу, її узбіччя, майданчик, де зводитиметься церква, й провели невелике тренування.
— Алмаз — молодий і дуже здібний собака саме мінно-розшукової справи, такі собаки — велика рідкість, у нього хороші гени від батьків, — розповідає його інструктор старший сержант Леонід. — Пес пройшов підготовку в Центрі розмінування, знає і працює по кількох запахах вибухових речовин. За кілька місяців Алмаз виявив сотні ВНП. Неодноразово він попереджав нас і про підступні пастки й про розтяжки.
Перед роботою Леонід надів на Алмаза спеціальний собачий бронежилет, який закордонні партнери створили за його мірками. «Алмазівський броник» з написом Збройні Сили України — і пес, немов розуміючи, що означає цей напис, поводиться по-собачому гідно й серйозно. І хоч Алмаз не настільки «розкручений», як інший відомий песик, проте він має власну сторінку в інстаграмі («Алмаз ЗСУ») й щодня реально виявляє вибухонебезпечні предмети.
Група з міношукачами, пройшовши одну ділянку, перейшла на іншу, на якій неквапно й уважно, ретельно оглядаючи кожний сантиметр землі, рухалась далі — крок за кроком і метр за метром. Подібні завдання з перевірки території — лише один з аспектів діяльності саперів. Сьогодні на Київщині для саперів є чимало роботи, адже значний відсоток території області перебував під ворожою окупацією, а на великих ділянках точилися кровопролитні бої. Про непомітну та кропітку діяльність тих військових, які щодня виходять на боротьбу зі смертю на відносно мирній території, ми розповідатимемо й надалі.
Фото та відео автора
