На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Одесит Ігор за позивним «Диспетчер» до повномасштабного вторгнення працював старшим диспетчером у порту. Чоловік надзвичайно любив свою роботу й не планував нічого змінювати. Але коли 24 лютого пролунали перші вибухи, Ігореві довелося облишити мирну професію й узяти до рук зброю. Сьогодні він боронить свою Батьківщину й рідне місто у складі морської піхоти.
— Мені знадобилося рівно кілька секунд, щоб ухвалити таке рішення, й один день, щоб здати справи на роботі. Тож 25 лютого я вже був у військкоматі й чекав, куди мене направлять. Якщо чесно, спочатку було байдуже, стану я десантником, розвідником чи навіть водолазом — головне, щоб там я був корисним і мав змогу захистити свою родину, свій народ від військової агресії росії, — пригадує «Диспетчер». — Але тепер я дуже радий, що потрапив саме до морської піхоти. У нас висококласні командири із солідним бойовим досвідом. І це важливо. Бо ми не маємо піти на фронт, щоб померти, ми маємо, хай там що, виконати обов’язок — вигнати рашистів з нашої землі.
«Диспетчер» разом із побратимами щоденно тренуються, щоб не залишити ворогові жодних шансів. І хоча в Ігоря практично немає досвіду у військовій справі та й вік вже поважний, але він швидко опанував усі необхідні навички й не може дочекатися, коли застосує їх на ділі.
— Я давно зрозумів, що війна, яка почалася у 2014-му, перейде в такий формат, і готувався до цього морально. Можливо, тому мені трохи легше, ніж деяким іншим, сфокусуватися на найважливішому — підготовці до майбутніх боїв. Востаннє я тримав зброю на «срочці», яку проходив ще за радянських часів у ростові-на-дону. Але то дрібниці, бо я доросла людина, яка вміє слухати й готова вчитися, — каже військовий.
До слова, Ігор не єдиний в родині, хто нині боронить Україну. Також завдає жару рашистам і його син.
— Як я зустрічав 55-річчя на війні, так і мій син зустрів свої 25 зі зброєю в руках. Я пишаюся ним, бо він справжній чоловік і воїн. Тож, хоч як це пафосно звучить, я воюю, мій син воює і, якщо раптом нам не вистачить часу довести справу до кінця, — воюватиме онук. Бо це наша земля й ніхто не має права диктувати нам, як жити, — із запалом говорить «Диспетчер».
А ще він із захватом розповідає про своїх побратимів, з якими потоваришував за останні місяці. Чоловік каже, хоча й раніше знав, що багато людей по-справжньому люблять Україну, але тільки тепер він усвідомив: вони не просто люблять, а готові захищати кожен її клаптик.
— Ось є у нас у підрозділі Олексій. У нього 5 дітей, а він уже вдруге йде на війну. Ще одному товаришеві лише 22, нещодавно дружина прислала йому фото УЗД, так він дізнався, що вперше стане татом. І я дивлюся на цих мужніх молодих чоловіків і мене переповнює гордість за те, що я українець та стою з ними в одному строю. І молюся лише про одне: аби вони повернулися живими до своїх дітей. Докладу всіх зусиль, щоб так і було, бо я вже посмакував життя, а їм ще нашу державу відбудовувати й майбутніх козаків ростити, — говорить «Диспетчер».
Ігор пригадує, як у мирному житті сідав на свій мотоцикл і подорожував Україною — неймовірно гарною, з багатою історією та культурою. Нині він бачить, як ворог плюндрує все, що він так любить, і лють переповнює серце.
— Коли хтось ставить запитання: «за що ви воюєте?», то значить, ця людина ніколи не була в Україні. Роззирніться — все ж очевидно, — переконаний морпіх.
Фото автора
