У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Днями виповнилось 90 років від дня народження видатного українського кіномитця — оператора й режисера Вадима Іллєнка. Він найстарший із трійці братів — Вадима, Юрія та Михайла, внесок яких до скарбниці українського кінематографа годі переоцінити. В українському кінематографі радянської доби троє талановитих братів були повноцінним повстансько-підпільно-партизанським загоном, який не лише зберігав, але й сприяв розвиткові української національної ідентичності.
Повноцінно розкрити свій творчий потенціал у кіно вже за доби Незалежності спромігся молодший із братів Іллєнків Михайло — режисер геніальних фільмів: «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» (1994 рік), «Сьомий маршрут» (1998 рік), «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2011 рік) і «Толока» (2020 рік). Його нові короткометражні фільми вражають глядача глибиною філософського задуму й майстерністю режисерської та операторської роботи.
Класикою українського кіно стали фільми середнього брата Юрія Іллєнка: «Криниця для спраглих» (1966 рік), «Вечір на Івана Купала» (1968 рік), «Білий птах з чорною ознакою» (1971 рік), «Легенда про княгиню Ольгу» (1982 рік) та інші режисерські й операторські роботи кінематографіста. З останніх особливо помітною стала його талановита операторська робота у геніальному фільмі «Тіні забутих предків» (1964 рік) режисера Сергія Параджанова.
Розпочавши свій творчий шлях представником нуртуючого творчістю покоління шістдесятників, Юрій Іллєнко, подібно до молодшого брата, розкрив свій колосальний талант у фільмах, зняти які стало можливим лише завдяки розпаду срср та здобуттю Україною Незалежності, — «Лебедине озеро. Зона» (1990 рік) і «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002 рік).
Дожити до Незалежності України, яку він неухильно наближав власною творчістю, пощастило й найстаршому із братів Іллєнків Вадиму. Непересічний талант кіномитця розкрився вже у його операторській роботі у фільмах «Військова таємниця» (1958 рік), «Олекса Довбуш» (1969 рік), «Вечір на Івана Купала» (1968), «Поштовий роман» (1969), «Чоботи всмятку» (1977) та інших.
Особливо знаменитою стала операторська робота митця над кінокомедією «За двома зайцями» (1961 рік) режисера Віктора Іванова за мотивами однойменної комедійної п’єси Михайла Старицького. Саме за роботу над цією кінострічкою Вадима Іллєнка більш ніж заслужено нагородили 1999 року Державною премією України імені Олександра Довженка.
Фільм до сьогодні з перших секунд захоплює увагу глядача, незалежно від його віку. Поєднання геніальностей драматурга Михайла Старицького, режисера Віктора Іванова, оператора-постановника Вадима Іллєнка, акторів Олега (Альберта) Борисова, Маргарити Кринициної, Наталії Наум та всіх учасників знімального процесу дозволило створити шедевр світового рівня, якому можуть позаздрити творці найкращих голлівудських кінокартин. Окремою в кінокартині є роль Києва — природна краса міста, вловлена уважним оком і кінокамерою режисера постановника, легко дає фору найсучаснішим кінематографічним спецефектам.
Кінематографічна обдарованість Вадима Іллєнка не дозволяла йому обмежитись роботою кінооператора — творчий геній змушував його братися за самостійні режисерські проєкти. Як режисер він відзняв фільми «Повернення Вероніки» (1964 рік), «Над нами Південний хрест» (1965 рік), «Зозуля з дипломом» (1971 рік), «Передай далі…» (1988 рік). У цих стрічках режисер порушував вічні загальнолюдські питання й давав на них глибокі відповіді, зокрема і з українським національним колоритом.
А щойно послабились цензурні обмеження наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., Вадим Іллєнко, подібно до своїх молодших братів, заходився довкола заборонених раніше тем. Повстансько-підпільно-партизанський загін трьох кіномитців зміг нарешті вирватися на оперативний простір і, попри катастрофічну нестачу вкрай необхідних для кінозйомок коштів, відзняти неймовірно потужні художні фільми.
Уже 1991 року Вадим Іллєнко завершив роботу над кінострічкою «Останній бункер» за мотивами повісті російського письменника-дисидента Леоніда Бородіна «Перед судом». У фільмі йдеться про боротьбу НКВС проти загонів Української повстанської армії на заході України вже після закінчення Другої світової війни.
На сприйняття фільму працює все — від прекрасних карпатських краєвидів (згадаймо також операторський образ Києва у стрічці «За двома зайцями») до захопливого детективного сюжету й талановитої гри акторів. Однак найважливішою, поза будь-яким сумнівом, є режисерська оптика. Вона дозволила Вадиму Іллєнку створити історично правдиве кінополотно, точно й жорстко показавши страшні жорна тоталітаризму, який безжально перемелював людей, незалежно від того, яку позицію вони займали щодо панівного режиму.
Злочинний сталінський режим задля досягнення мети — ліквідації УПА та встановлення повного контролю над західноукраїнськими землями — безжально нищив усіх. Задля того, щоб оббрехати бійців УПА, радянські спецслужбісти готові були вбивати не лише упівців чи їхніх симпатиків, а й простих лояльних до режиму громадян УРСР, які приїхали зі Сходу України, щоб тільки звинуватити в цьому бійців УПА. Ба більше, кати українського народу готові був знищувати навіть своїх щирих прибічників і самих себе як безпосередніх виконавців брудної політики — аби тільки досягти мети та знайти нарешті «останній бункер» українських повстанців.
Вадим Іллєнко спромігся створити стрічку, яка не поступається за своїм потенціалом знаменитому кінополотну «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, хоча й залишається, на жаль, значно менш відомою. На щастя, сучасний глядач має змогу переглянути цю стрічку на кількох ресурсах в інтернеті й отримати власні потужні враження від цього безсумнівного кіношедевра. Звичайно, під час перегляду слід пам’ятати, що фільм було відзнято на самому початку 1990-х років й у ньому можуть траплятися родимі плями радянської ідеології. Однак вони настільки майстерно переосмислені режисером, що зовсім не ріжуть око, а сприймаються радше як частина історичного тла доби дії фільму.
Тож за найменшої нагоди й бажання щиро радимо переглянути цей та інші фільми Вадима Іллєнка і його молодших братів. Їхні кінокартини не лише стали класикою кінематографа. Вони стали тим «останнім бункером» української кіноідентичності за радянської доби, який утримував національні традиції аж до здобуття Україною Незалежності.
