Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
— Ну що, їдьмо кататись?
— Авжеж, ці стеля й стіни вже доста обридли. Хочу сонечка й вітерця, і холодної мінералочки!..
Я кочу довгим коридором візок, на якому від нетерплячки вже підстрибує Даня. Спускаємось у прогулянковий дворик — і він із захватом робить коло пошани навколо клумби, де квітнуть червоні та жовті троянди. На обличчі — щаслива усмішка.
Ну, це для нас він Даня. А офіційно — капітан Данило Іщенко. Військовий журналіст, кореспондент-оператор Військового телебачення, був поранений в околицях Харкова. Трохи вище коліна лівої ноги в нього акуратно забинтована культя. Коли Данило готував черговий сюжет про вояків, які обороняють Харків від російських загарбників, розпочався обстріл, під час якого він дістав важке поранення.
З ним ми домовлялися про інтерв’ю ще давно. Однак ідея мусила визріти, а Данило трішки прийти до тями після драматичних подій понад місячної давнини.
— Тільки без оцих «згідно-відповідно» і «…я з дитинства мріяв бути військовим…», — усміхаючись, каже він. — Хоча ні, про дитинство і армію — залиш. Бо дійсно хотів. Вдома були книги відповідної тематики, як і будь-який хлопчак, я захоплено дивився фільми про війну. З тих, хто дійсно став для мене ранніми кумирами, — Хемінгуей, який працював ще й військовим кореспондентом. І фронтовий кінооператор часів Другої світової війни, етнічний українець Володимир Сущинський, якого називали кіноменестрелем піхоти. Люди, які дійсно були не паркетними шаркунами, не бігали за генералами, щоб описати їхній кожен пчих. А крокували разом з військами, документуючи війну для майбутніх поколінь. Отже, це захоплення має розлоге коріння.
Данило підводиться з візка, береться за милиці. Йому, мовляв, треба тренуватися. І заходиться крокувати по колу, неквапливо намотуючи дистанцію по невеличкому госпітальному скверику. Йому 33 роки. З них 10 — він у лавах українського війська.
— Я ж стовідсотковий цивільний «піджак». Закінчив київський Політех, редагування й журналістику. Паралельно вчився на військовій кафедрі у ВІТІ. Після випуску проваландався певний час менеджером із продажу усіляких рекламних майданчиків і тому подібного. Працював, звісно, добре — з повною віддачею. Але, відверто: не моє було. Тут раптом випала нагода — пішов на військове телебачення журналістом. Цивільним працівником ЗСУ. Зробив кілька сюжетів, брав участь у зніманні документалки про армійське харчування. І отримав пропозицію, від якої не хотілося відмовлятися: підписав контракт. Так цивільний «журік» став лейтенантом. Ну а там 2014 рік, Крим, Донбас, — говорить він. — Я поїхав знімати війну такою, як вона є.
Я намагаюсь якомога делікатніше розпитати за поранення. Але Даня знизує плечем. Мовляв, не кремпуйся, все ОК.
— Ти знаєш, я, напевно, той самий військкор, якому не пощастило в лотереї сучасної війни, де фінальну крапку ставить арта. Буквально секунди не вистачило, аби пірнути в укриття. І от — я вже, як Джон Сільвер. Хоча, це тимчасово, адже я обов’язково стану на обидві ноги. І нехай одна з них буде залізною. Коли я оклигав у госпіталі в Харкові, хірург, який мене штопав, сказав, що я — щасливчик. По-перше, в момент поранення поруч була група толкових бойових медиків. До слова, рятували мене хлопці з гурту «Антитіла», які пішли воювати з росіянами і стали янголами переднього краю. По-друге, врятувало спортивне минуле й невелика вага: крововтрата була шалено швидкою. І якби ті, хто був поряд, не спрацювали, як годиться — я б уже наярював на арфі десь у райських кущах.
У відділенні, де лікують капітана Данила Іщенка, до нашого колеги причепилась репутація запеклого й непосидючого мотиватора: коли стало можливим, він став на милиці. Тренуватися сидіти, ходити, тримати баланс. І, дивлячись на Даню, який не ниє і не хнюпиться, почали пробувати зводитись і його сусіди по палаті, хлопці з більш складними варіантами ампутації.
— Часом лікарка, яка проводить із нами реабілітаційний курс, може і гиркнути. Мовляв, ти вже перестанеш туди-сюди швендяти? Аж голова йде обертом! А я ходжу. Не через те, що нудно і чотири стіни в палаті вже ось де сидять, — Данило жестом показує ділянку десь біля кадика. — Але через те, що я маю чіткий план. І не збираюся від нього відмовлятися! Я хочу повернутися у стрій! Нехай не на військове телебачення. Але я не бачу себе без армії!
Ми пройшли вже коло й сідаємо на одну з лавочок у затінку. Під навісом каштана — палети з питною водою. Підходь. Беру одну півторачку, даю Дані. Той жадібно п’є, переводячи подих. Все ж таки довго ходити ще важко.
— Друзі пообіцяли мені підігнати ноутбук із симулятором БПЛА. Поки тут розлежуюсь, освоюватиму програму оператора безпілотника, — каже він. — Досвід показав, що дроноводи у сучасній війні надзвичайно корисні. Не візьмуть у піхоту чи артилерію, піду в ТрО або ж у резерв. Готуватимусь. Мені ще Крим визволяти. Та й вуха відкрутити тому артилеристу, який мене зненожив, теж дуже кортить. А ще тому — що вуха російського «орка» я вже пообіцяв для однієї приватної колекції!
І якщо про вуха, це, звісно, такий собі солдатський жарт, а ось щодо всього іншого — абсолютно ні. Знаючи Даню — він гнутиме свою лінію з упертістю та методичністю бульдозера.
— Тільки не регочи, але мені нещодавно снився… мій протез, — ковтнувши ще водички, говорить Данило. — От просто такий, що хочеться в нього вскочити й бігти відразу в команду на INVICTUS GAMES. Біонічний, з легкого металу та композитів, з функцією згинання коліна. Я аж сіпнувся уві сні. Не знаю, який протез видасть мені держава. Але паралельно буду збирати кошти на спортивний, в якому можна й ходити, й бігати, і присідати. Я бачив, як хлопці з такими штучними кінцівками служать навіть на передовій. Хочу такий самий — або кращий!
До слова, про участь в «Інвіктусі» Данило не жартує. Каже, що хотів би вступити в українську ветеранську команду з біатлону. Адже це про бігати та стріляти. Бо і зброю, і легку атлетику колега полюбляв ще будучи двоногим.
— Як кореспондент військового телебачення, я неодноразово зустрічався з членами нашої збірної INVICTUS GAMES. От де мотивація! Хлопці і дівчата, маючи серйозні поранення, травми та ампутації, не поховали себе, а сприйняли цей виклик і гідно відповіли на нього. Хіба це не має надихати? Може, ще й як! — говорить Данило. — Але, щоб симбіотично зжитися зі штучною кінцівкою, треба хороший реабілітаційний курс. Я читав, що подібні програми реабілітації є за кордоном. Зокрема в госпіталі американського Корпусу морської піхоти. Де з пошматованого та зраненого вояка лікарі роблять повноцінну людину, відповідним чином протезуючи та навчаючи працювати зі штучними кінцівками. Пишуть, що на таких реабілітаційних програмах дуже високий відсоток відновлення можливостей до боєздатного стану. Було б здорово — потрапити до участі в одній із таких програм. Тим більше, що англійську я нещодавно добре підтягнув. Та ще й закінчив курси офіцерів багатонаціональних штабів. Лікуючись у штатах, вчився б ще якійсь спеціальності, суміщаючи, як кажуть, необхідне з корисним.
Данило знову підводиться з лави. Вже вечоріє. І літня спека не так давить. Він прилаштовує милиці під пахвами і киває мені: пішли. Бо за «тата-маму» коло вже зробили. Треба зробити ще одне за здоров’я нашої улюбленої української піхоти! Я цікавлюся, чи Даня один такий, що після поранення рветься на передову.
— Тут здебільшого всі такі: тікають назад на фронт до своїх. Але декому це вже не світить, бо мають занадто важкі травми, — відповідає Данило. — Із власних спостережень: швидше вичухуються психологічно й фізично ті, хто не почав себе жаліти й закопувати живцем під акомпанемент тужливих співчуттів посполитої громади. Якщо чесно, оці всі «свічечки-янгелики-молимось-«сонечки» замість підтримки іноді добряче демотивують. Особливо, коли вони висловлені просто, як тренд, і коли вони у критичній масі переважають, дійсно, необхідні слова психологічної підтримки та правильних настанов. Були такі випадки й у мене: телефонує знайома й починає з біллю в голосі питати: «як же ж ти будеш тепер жити без ноги»? Та довго й щасливо, бо стану на протез, повернусь до війська, буду воювати далі й робити ту роботу, яку ціную та поважаю. Жалю не треба: потрібні розуміння, допомога й кооперація, які зроблять вояка без ноги чи руки повноправною частиною суспільства!
— Даню, ну не може ж такого бути, щоб ти байдикував без творчої роботи. Є ідеї? Кажи щиро! — проявляю я професійний інтерес. Ми завершуємо ще одне коло й знову всідаємося на лаві. Поруч сьорбає каву дядько з рукою в апараті Ілізарова.
— Дійсно, часу є багато. І процес реабілітації буде тривалим. А я вже давно хотів організувати собі дебют у літературному плані. Почну з мікрооповідань. Ба більше, що писати є про що. Хочу почати з того, щоб описати свої враження та емоції про зимову ротацію в АТО з 2014 на 2015 рік. Було й Дебальцеве. І загибель колеги Дмитра Лабуткіна, і поранення іншого товариша Дениса Гойка. Десятки цікавих і повчальних епізодів війни, яку війною ще не називали. Можливо, вдасться викласти це на папері. Ну а згодом, можливо, і надрукуватись десь. До слова, не хочу робити це як щоденник. Їх, таких армійських щоденників, не бракує. А от написати це крізь призму військкорівської роботи. З реальними випадками і практичними порадами. Може, комусь це знадобиться в майбутньому. Адже воювати з руснею доведеться до нашої Перемоги. І ніяк інакше.
Уже й вечеря. А прогулювати цю частину госпітального моціону не варто, бо їжа охолоне. Санітарки, звісно, розігріють в мікрохвильовці. Але ж бурчатимуть. Тому пропоную Данилові «сідлати коня». Хочу допомогти йому пересісти з лави у візок. Але він жестом зупиняє мене. Не треба, сам. Тож я беру притулені до лави милиці та йду слідом. Даня скочується з невеликої гірки до клумби з трояндами. Підкручуючи руками колеса, хвацько робить коло та з виглядом переможця котиться до пандуса, що веде в корпус. Вже в палаті, пересаджуючись на ліжко, запитує: «Слухай, а у Львові є «Піца Ветерано»?
— Є, — відповідаю. — І навіть працює.
— То, може, навідаймо? Якщо лікарі «звільнення» у місто дадуть! — Данило плескає по моїй простягнутій долоні. — А потім — на танці!..
Поки цей матеріал готувався до випуску, Данило Іщенко переїхав з військового госпіталю до одного з реабілітаційних центрів Львівщини. У нього розпочався перший етап підготовки до подальшого протезування. Молодий організм та заповзятість роблять дива: культя заростає, розпочали знімати шви і йому слід готувати ногу до того, аби з часом отримати штучну кінцівку.
Зважаючи на те, що Даня не занепадає духом і надзвичайно мотивований повернутися у стрій, ми переконані: скоро знову з ним побачимось. Він постукає у двері, увійде сам, без милиць чи ціпка. І те, що він крокує на протезі можна буде побачити, лише добре придивившись. Ну і відрекомендується, звісно: «Майор Данило Іщенко, для подальшого проходження служби прибув!». Ну а що, давно пора — вже два роки переходжує капітаном!
Фото з особистого архіву Данила Іщенка, колаж автора.
