Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
У мирні часи Іван, як і більшість людей, вів розмірене життя, виховував з дружиною сина, працював стоматологом. Та після 24 лютого життя всіх українців змінилось, і наш герой не став винятком. Чоловікові довелось відкласти бормашину, покинути затишний стерильний стоматологічний кабінет та взяти в руки автомат.
Лікарське покликання – сімейне ремесло в родині Івана. Медиком за фахом також є його брат, усе життя віддав медицині і його батько, який вийшов на пенсію у званні полковника медичної служби. Сам Іван має вчену ступінь магістра, яку здобув у столичному університеті імені Богомольця, і десять років досвіду роботи стоматологом. У виші проходив військову кафедру, де отримав звання офіцера запасу.
Відправивши сина з дружиною у безпечне місце, чоловік звернувся до військкомату, де був розподілений у батальйон територіальної оборони Закарпатської області. Там він проходив службу на посаді командира стрілецького взводу стрілецької роти територіальної оборони.
У перші тижні широкомасштабної війни батальйон направили на схід, де чоловік із побратимами надавав підтримку передовим бойовим підрозділам – прикривали ротацію, готували ешелоновану оборону та безпосередньо брали участь у бойових діях. Там Іван і отримав свій позивний «Лев».
− Були дні, коли ми перебували під обстрілами тривалий час. По наших позиціях безперервно цілили з артилерії, так хотіли, щоб відступили. Але ми вистояли. Морально дуже складно таке пережити. Але з часом звикаєш і стає трохи легше, − згадує воїн.
Зі спогадів Івана, найскладніше – це не безпосереднє бойове зіткнення з противником, а переживання за побратимів. Бути командиром – значить нести відповідальність за життя та здоров’я своїх підлеглих, і будь-яка помилка чи неправильне рішення можуть виявитись фатальними.
Пізніше чоловіка перевели до частини в Одесі, де він несе службу у Військово-Морських Силах за своєю фаховою спеціальністю. Лейтенант медичної служби у військовій частині завжди має роботу.
До війни Іван ставиться радше оптимістично, не в останню чергу завдяки зусиллям міжнародної спільноти з підтримки України у відбитті широкомасштабної агресії росії.
– Сподіваємося, що іноземні партнери нам допоможуть. Ми знаємо, що необхідно для перемоги і очікуємо на це. Тоді українська армія стане більш потужною, щоб давати відсіч агресору. Зможемо ефективніше виконувати бойові завдання та відкидати ворога з окупованої землі, – каже військовий лікар.
Іван із нетерпінням чекає повернення своєї дружини з сином. Хоче побачити брата, який проходить навчання в Ужгороді, батька-пенсіонера в Києві. Хоче повернутись до свого хобі – кулінарії, адже нині, як жартує воїн, мовляв, є час, тільки, щоб їсти. Мріє про той час, коли найбільшою проблемою пересічного українця буде випадіння зубної пломби, коли буде консультувати пацієнтів з вибору зубної нитки та давати рекомендації щодо купівлі зубної пасти. А до того часу він разом із українськими військовими продовжуватиме нищити ворога скрізь, на кожному клаптику своєї рідної землі, щедро відправляючи московитських неонацистів у пакетах на концерт кобзона, де вони вже ніколи не перейматимуться своїм прикусом та й взагалі всім іншим, раз і назавжди.
Фото Даніїл Вржещ
