Військові науковці — це ті, хто першим «розмовляє» з ворожими технологіями, щоб інші могли їм протистояти. Полковник Олексій Колос та старший…
25 червня 1992 року в Києві розпочав роботу дводенний Всеукраїнський православний собор, на якому було утворено Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). З військово-політичної точки зору розрив залежності від московського патріархату мав стратегічне значення для національних і державницьких інтересів українського народу.
московський патріархат — інструмент імперської політики кремля
росія поглинала Україну і нищила самобутність українського народу різними методами, в усіх можливих сферах. У хід ішло все — асиміляція та інкорпорація тієї частини національної еліти, яка погоджувалась стати манкуртами, і якнайжорстокіше винищення всіх, хто чинив опір, маргіналізація і навіть прямі заборони української мови, приниження і знецінювання української національної культури… Однією зі сфер нищення українства, якій росія завжди приділяла якнайпильнішу увагу, стало духовно-релігійне, церковне життя.
Церква була для російської влади одним із найважливіших дієвих інструментів як внутрішньої, так і зовнішньої політики. А церковні діячі, за поодинокими винятками, вірнопіддано обслуговували російську владу. Найяскравіший свіжий приклад використання церкви як інструмента російської зовнішньої політики — позиція московського патріарха кіріла. 6 березня 2022 р. у промові після завершення літургії в Храмі Христа Спасителя в москві він недвозначно висловився на підтримку російської агресії проти України.
«Канонічність» і цинізм «русского міра»
Із суто світської військово-політичної точки зору всі мантри про «канонічність» й «особливий шлях» «русского» (себто російського, московського) православ’я є великою умовністю. московська держава завжди діяла в церковній сфері максимально прагматично, якщо не сказати — цинічно аж до повного нігілізму. Там, де російській державі було вигідно згадати про канонічність, московський патріархат починав усіляко педалювати цю тему. Щойно згадувати про канонічність ставало невигідним — і всі дії підконтрольної кремлю рпц мп починали обґрунтовувати і виправдовувати суто прагматичними міркуваннями політичної доцільності.
Як москва українське православ’я поневолила
Не вдаючись у богословські та канонічні тонкощі й важливі, але під пропонованим кутом зору й в обраному масштабі другорядні історичні деталі, пригадаємо лише кілька значущих моментів з історії Православної церкви в Україні після інкорпорації українських земель до московії внаслідок Переяславської ради 1654 року.
Попри ухвалення в Переяславі політичного рішення про входження Війська Запорізького до складу московського царства, у церковній сфері все відбувалося значно складніше. Незважаючи те, що москва наполягала на підпорядкуванні Київської митрополії московському патріархату, митрополити Київської митрополії понад 30 років опиралися цій вимозі, посилаючись на свою підпорядкованість Вселенському патріарху Константинополя.
Фактична анексія Київської митрополії московським патріархатом відбулася аж в середині — другій половині 1680-х рр., причому головну роль у вирішенні питання на користь підпорядкування московському патріархату відіграли зовсім не канонічні, а суто політичні міркування в трикутнику стосунків між Вселенським престолом Константинополя, Київською митрополією та москвою.
Довгий шлях до визволення
Саме відтоді Українська православна церква буцімто строго «каноніческі» (що зовсім не так) повинна, на думку священників рпц, підпорядковуватися московському патріархату. Відповіддю на фактичне поневолення українського православ’я стало посилення ваги і значення унійної Української греко-католицької церкви, особливо від часів Митрополита Андрея Шептицького, а також постання самостійних українських церков (Українська автономна православна церква у складі РПЦ, Українська автокефальна православна церква) на хвилі Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр.
Упродовж кривавого ХХ ст. боротьба за визволення поневоленого москвою українського православ’я продовжилася. Однак справді результативною і значущою не лише в духовному та символічному розумінні, але й у політичному вимірі вона стала лише зі здобуттям Україною незалежності.
Вже в останні роки існування срср відбулися такі значущі події:
– створення 15 лютого 1989 року ініціативного комітету з відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, метою якого було відродження УАПЦ та реєстрація громад Церкви;
– проведення Всеукраїнського Православного Собору 5–6 червня 1990 року в Києві. Учасники собору — 7 єпископів i понад 200 священників — затвердили відновлення УАПЦ i обрали Патріархом Київським Мстислава (Скрипника);
– офіційна реєстрація Української автокефальної православної церкви органами влади УРСР.
Акт проголошення незалежності українського православ’я
Після здобуття Україною незалежності православне українське духовенство зробило наступний рішучий крок — за підсумками роботи установчого Всеукраїнського православного собору в Києві 25–26 червня 1992 р. було проголошено утворення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) як Помісної Церкви українського народу, яка об’єднала Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) і частину Української православної церкви московського патріархату. Очолив УПЦ КП Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав.
Вагу цієї події в історії українського православ’я, українського народу і держави Україна годі переоцінити. Якщо обмежитись суто світськими політичними міркуваннями, це був крок, який можна за своїм символічним і практичним значенням порівнювати з Актом проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила «незалежність України та створення самостійної української держави — України», заявивши у такий спосіб про суб’єктність нової держави на міжнародній арені. 25–26 червня 1992 р. Всеукраїнський православний собор створив Українську церкву, остаточно увиразнюючи визначивши суб’єктність українського православ’я у колі православних Церков світу і його незалежність від московського патріархату.
Завершальний крок унезалежнення українського православ’я
Наступними сумірними за значенням кроками на цьому великому і величному шляху стали проголошення 15 грудня 2018 року створення Православної Церкви України на визнаному Вселенським патріархатом Об’єднавчому помісному соборі і отримання Томосу про автокефалію Православної Церкви України, виданого в січні 2019 року Вселенським патріархом Варфоломієм I та Священним синодом Константинопольської православної церкви.
Унезалежнення українського православ’я від московського патріархату стало важливим аспектом реалізації реальної, а не лише декларативної незалежності від москви. Українці, наша держава і Церква мають спільно протидіяти намаганням кремля позбавити Україну суб’єктності, а народ — національної самобутності. Національна українська православна церква відіграє свою вагому роль у збереженні і розвитку української свідомості та ідентичності. Звичайно, з обов’язковим урахуванням норми статті 35 Конституції України, згідно з якою «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».
