Про це АрміяInform розповіла начальниця відділення комунікації 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Катерина Мирончук. — До 152-ї окремої єгерської бригади в перші п’ять днів був…
Українські морські піхотинці ще з 2014 року впевнено наганяють жах на ворога. І з початку повномасштабного вторгнення штормові берети вже не раз довели: вони радше помруть, ніж відступлять. Щодня морпіхи знищують живу силу та техніку окупантів. І роблять це так відважно та професійно, щоб у рашистів не залишалося сумнівів: наших воїнів не зламати.
Під час підготовки на півдні України окремого батальйону морської піхоти мені пощастило познайомитися з молодшим лейтенантом Олександром із позивним «Жига». Він один з тих, про кого кажуть «гартовані вогнем війни». Виявилося, що «Жига» пройшов шлях від звичайного матроса до офіцера. І за цей час встиг здобути безумовний авторитет поміж бойових побратимів.
Сам воїн родом зі Жмеринки, що на Вінниччині. Там минуло його дитинство і юність. Коли прийшов час йти до армії, Олександр не шукав шляхів відступу, а з гордістю виконав свій чоловічий обов’язок. Строкову служив у Севастополі у 2011-2012 роках. Тоді він встиг закохатися в український Крим. Після демобілізації повернувся додому та спробував знайти себе в цивільному житті. Олександр зізнається, що завжди було бажання служити, але зупиняло те, що не хотів краяти серце матері та сестер, які за нього завжди переживають.
— У 2018 році поспілкувався з товаришем, який був у мене командиром, коли я проходив строкову. Той жартома сказав, що годі гаяти час — підписуй контракт. І вже за три дні я з речами стояв під військкоматом, — пригадує Олександр.
Військовий вважає, що витягнув щасливий квиток, коли потрапив до одного з окремих батальйонів морської піхоти.
— Наш підрозділ — це маленька дружня родина. І мені важко описати ті відчуття, коли після смуги перешкод отримуєш з рук командира берет і розумієш: тепер ти — морський піхотинець, частина цієї родини, де кожен готовий стояти за побратимів до кінця, — ділиться враженнями «Жига».
Так воно й було. І не раз українські морпіхи доводили, що слова їхньої клятви — то не порожній звук, а назавжди «зацементована» у серці істина.
Олександр відчував себе у війську, мов риба у воді. Певно, саме через це будь-які завдання давалися йому легко. Постійно в перервах між боями намагався займатися самоосвітою, бо хотів дорости до офіцера, хоча були певні труднощі, особливо з часом. Адже підрозділ «Жиги» завжди був на виконанні завдань.
— Особливо гаряче було під Докучаєвським, Новотроїцьким, Зайцевим під час так званого перемир’я. Але ми розуміли, що то лише «розминка» і треба бути готовими до важчих боїв. Тому коли 24 лютого о 4:30 ранку мені подзвонив командир і в слухавці пролунало «Почалося…», я розумів, про що він. На той час мене та ще декількох бійців з батальйону саме відправили на сержантські курси до Миколаєва, тоді як наш підрозділ був у Генічеську. І єдине про що думали — як ми можемо найшвидше дістатися до своїх побратимів, — розповідає морпіх.
За останні місяці війни «Жига» вже пережив чимало: були перемоги й були втрати, адже війна не запитує, кого забирати. Здійснилося його бажання: він отримав довгоочікуване офіцерське звання. А ще молодшого лейтенанта Олександра було відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня через його професійні дії на одному з південних напрямків. Але сам воїн скромно каже, що хоча отримати нагороду, звісно, приємно, проте вона не лише його — кожен з побратимів уже герой.
— У нас був наказ просуватися вперед й проводити зачистку населених пунктів. Рухалися двома колонами. В одному з них прийняли бій. Так сталося, що ми знали, де причаїлися окупанти і зробили все дуже швидко — вони не очікували такого повороту подій. Частину ворогів ліквідували, частина відійшла до підготовлених ними раніше позицій, хто не встиг — потрапив у полон. Просуваючись далі по маршруту, знову зіткнулися з противником. Цього разу вони були більш готові, тому нас дещо «потріпали», але завдання ми виконали на 100 % і не втратили жодного військового. Було лише декілька легких «трьохсотих», — пригадує Олександр.
«Жига» дуже неохоче розповідає про свої заслуги, але без упину може говорити про бойових побратимів.
— В нашому підрозділі кожен був професіоналом своєї справи у цивільному житті. Багато хто ще донедавна не мав жодного стосунку до війська, але ні від кого я не почув «не хочу», «не вмію», «не можу». Навпаки, у всіх лунає одне запитання: «коли в бій?». Такий наш бойовий настрій і мене це підбадьорює, — з гордістю говорить про своїх побратимів офіцер. — А ось нещодавній випадок. Працюємо на одному з гарячих напрямків. Ворог поцілив у танк. Він палає. Екіпаж вистрибує, окупанти «валять» з РПГ по них, ми прикриваємо, щоб вони могли відійти. Кричу: «Хлопці, відходьте!». Але де там!!! У відповідь лунає: «Зараз машину погасимо та продовжимо!». Ось такі у нас хлопці-танкісти безстрашні!!!
Олександр з нетерпінням чекає і вірить у перемогу України. А як інакше з такими побратимами?!
— Знаєте, я завжди вважав, що воїн, не важливо який, заслуговує на гідну смерть чи відповідне ставлення в полоні. Але дивлюся на противника й розумію: у них немає ні честі, ні поваги до себе. Про порядність і гідність взагалі мовчу. Те, що вони роблять — поза межами розуміння. Тому жоден російський «найтитулованіший» генерал чи адмірал не вартий нашого звичайного матроса. Певно, тому весь світ вірить в нашу перемогу й ми не підведемо, — запевняє «Жига».
Фото автора та Володимира Вівата
