Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
19 червня Україна відзначатиме день медичного працівника. З нагоди свята заведено відзначати найкращих фахівців медичної галузі, дякувати їм за ратну працю як у повсякденній життєдіяльності, так і в кризових ситуаціях. У професійного українського лікаря напевне вже не існує умов, в яких він би не міг працювати. Активна робота в плані профілактики COVID, а тепер боротьба за людські життя в умовах воєнного часу, загартувала вітчизняних медиків до ефективних дій у цивільному мирному житті та праці в польових умовах. Зрештою, сьогодні це одне і те ж.
Юрій Козоріз працював терапевтом у престижному медичному закладі Прикарпаття. Навіть не міг собі уявити, що московити все ж попруть на нашу Батьківщину.
– Практично 20 років я лікував людей від традиційних недуг, консультував, давав їм поради, бувало, що й військовим допомагав, – розповідає медик з Івано-Франківська, а нині старший лейтенант медичної служби Юрій Козоріз. – Зрештою я й сам закінчив військову кафедру в Івано-Франківському національному медичному університеті, але я б ніколи не подумав, що в нашій державі буде війна. Після ад’юнктури залишився працювати у поліклініці при цьому ж навчальному закладі. В принципі, під час навчання на кафедрі нас добряче муштрували, були часті польові виходи, тому мені армія не є такою вже й чужою.
25 лютого, одразу на наступний день широкомасштабного російського вторгнення до України, Юрій пішов добровільно у військкомат. Він уже знав, що формувались частини територіальної оборони, тому туди й записався.
– Скажу вам, тоді багато цивільних лікарів із Прикарпаття пішли добровольцями до війська. За кілька днів й мене уже призначили на посаду лікаря-терапевта у медичний пункт Івано-Франківської бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, – продовжує Юрій. – На передовій ми уже три місяці виконуємо бойові завдання. Ситуація важка, часом навіть критична, проте контрольована і передбачувана – ми обов’язково проженемо окупанта з української землі й вони поплатяться за всі звірства, котрі наробили.
Офіцер-медик каже, що військова медицина значно відрізняється від звичної, цивільної, адже тут все залежить від швидкості ухвалення рішень.
– На відміну від цивільної медицини, де лікар працює в комфортному кабінеті, проводить діагностику на сучасному обладнанні та має зручний розпорядок дня – на війні зовсім інші пріоритети, – продовжує військовий терапевт. – Якщо у цивільному житті ми ставимо діагнози та лікуємо людей, то тут ми, в буквальному сенсі слова, рятуємо життя. Практично щодня ми працюємо з пораненнями, контузіями, баротравмами, осколковими ураженнями. Тут треба дуже швидко ухвалювати правильні рішення, часу на роздуми немає, інакше це може коштувати людині здоров’я чи навіть життя.
Юрій Козоріз каже, що окрім військових пацієнтів, допомогу потрібно надавати й цивільному населенню, котре не має можливості звернутися до лікаря в районі, де ведуться бойові дії. Та й взагалі постійно співпрацюють з цивільними колегами, адже доводиться евакуйовувати до міських чи районних лікарень поранених: військових та мирних людей.
– В українській військовій медицині давно діють натовські стандарти надання допомоги, це так звані 3 зони. На кожній з них надається та чи інша допомога від санінструктора, бойового медика чи кваліфікованого лікаря. В принципі, не один рік ми цього навчались і знаємо, як діяти в тій чи іншій ситуації. Головне, аби воїни освоїли правила особистої безпеки, то й нам роботи буде менше, – запевняє Юрій.
Прикарпатський терапевт мріє, аби швидше завершилась війна і всі хлопці живими та неушкодженими повернулись до своїх родин. За можливості, й він зі своїми побратимами повернеться до цивільної роботи, і при пораненні людини, Юрій не зволікатиме з ухваленням правильного рішення…
