Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
У лейтенанта Мовчана все було попереду — кар’єра, служба за улюбленою спеціальністю, особисте щастя з коханою дівчиною. Йому було лише 23 роки…
Віталій народився 17 березня 1998 року на Харківщині, у робітничій родині.
Щойно йому виповнилося вісімнадцять, пішов до армії — навесні 2016 року був прийнятий на військову службу за контрактом до лав Збройних Сил України, обійнявши посаду механіка-водія. А згодом, у званні старшого солдата, вступив на навчання до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Закінчив навчальний заклад у 2020 році за спеціальністю «Військове управління (за видами ЗСУ)», за напрямом «Протиповітряна оборона Сухопутних військ».
Друзі та однополчани згадують Віталія, як спокійну, врівноважену, принципову людину, доброго та чуйного хлопця, який щиро любив своїх рідних і близьких, добре навчався, причому — любив подискутувати з викладачами на цікаві йому теми, завжди охоче відгукувався, коли комусь потрібна була його допомога або порада. Мав добре почуття гумору і тому легко підтримував розмови з колегами. Любив порядок, і всіляко намагався підтримувати дисципліну у своєму підрозділі.
Він обожнював техніку. За спогадами колег — міг годинами особисто щось ремонтувати, щоб досягнути поставленої мети, і свою бойову машину знав буквально «до гвинтика», за що здобув повагу з боку підлеглих, які переважно були набагато старші за віком…
Обслуга зенітного ракетного комплексу, яку очолював лейтенант Мовчан, у день рашистського нападу перебувала на бойовому чергуванні, прикриваючи місцевих мирних жителів та війська, залучені в ООС. І саме їм з-поміж перших обслуг ЗРК довелося прийняти бій із противником, сили якого значно переважали. Коли до позиції наблизилася повітряна ціль, яку зенітники упізнали як ворожий літак і «захопили», близько 6.50 Віталій провів перший у житті бойовий пуск зенітної ракети. А невдовзі вимовив у радіоефір найбажанішу для його військового фаху переможну доповідь: «Ціль знищено!»
Як з’ясувалося трохи пізніше, обслуга Віталія «з першого пострілу» «демілітаризувала» російський двомісний багатоцільовий винищувач четвертого покоління Су-30, призначений, як йдеться у статті «Вікіпедії», для «завоювання переваги в повітрі, далекого патрулювання, супроводу літаків дальньої авіації, радіолокаційного спостереження, наведення і управління…» (до слова, вартість такого літака сягає 33 мільйонів доларів США).
Підлеглі свідчать: лейтенант Мовчан професійно, холоднокровно і самовіддано керував боєм, надихаючи обслугу особистим прикладом — ЗРК активно маневрував, міняючи позиції, згодом ще одним влучним пуском було знищено ворожий безпілотний літальний апарат. Зрозуміло, що авіація противника почала полювати на український ЗРК та його героїчний екіпаж, і близько 16.00 сталося непоправне — пара ворожих ударних вертольотів Мі-24 на критично малій висоті підібралася до тимчасової стартової позиції і «відпрацювала» по ній некерованими ракетами. Віталій загинув на бойовому посту, його підлеглі дістали важкі поранення.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 78/2022 від 28 лютого 2022 року лейтенанту Мовчану Віталію Анатолійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Прощання з полеглим Героєм України лейтенантом Віталієм Мовчаном відбулось 18 березня у храмі Віри, Надії та Любові й матері їх Софії, що у місті Володимирі, де його того ж дня з військовими почестями поховали на Федорівському кладовищі.
Війна триває. Все рідше російська наволоч насмілюється підніматись у небо на літаках і вертольотах. Вони добре знають, що кожен українець вважає за честь знищувати путінських зайд. Підлеглі Віталія вже відновилися після поранень, нині виконують бойові завдання і — мстяться за свого командира…
Вічна слава Героям!
