Відповідна інформація розміщена на сайті Міністерства оборони України. 100 000 грн за полоненого За захоплення кожного військовополоненого підрозділ (група), який…
Пізній вечір. Лунає сигнал «Повітряна тривога». Екіпаж бойового корабля займає свої позиції. Михайло вдивляється в темряву, аж раптом десь далеко він помічає ледь помітний блиск. Матрос бере ПЗРК «Ігла» на плече й чекає. Об’єкт наближається. Щоб захопити ракету (а що це саме вона, сумнівів вже не було) «у приціл» є лише пару секунд, ось вона вже майже «над головою». Військовий робить пуск «навздогін» — лише два удари серця і ціль вражена. Ще одна ворожа ракета не долетіла до місця призначення…
— Ракети, які окупанти випускають по мирних містах України, цілком реально збити, головне — їх зафіксувати. Та й не лише ракети, будь-які повітряні засоби противника. Для цього ми тут несемо службу, — каже військовий моряк.
Михайло родом із Миколаївщини. Йому 26. До 2014 року хлопець не планував пов’язувати своє життя з армією, але війна внесла свої корективи у його плани на майбутнє.
— У 2019 році, після того, як здобув вищу освіту, я служив строкову. У Навчальному центрі запропонували спробувати себе у морській справі. Одразу погодився, бо було неабияк цікаво піднятися на борт корабля. І я жодного разу не пошкодував, — ділиться спогадами Михайло. — Вже через два місяці підписав контракт і твердо вирішив, що докладу всіх зусиль, аби стати найкращим у своїй справі.
Варто зауважити, що хлопець не гаяв часу і постійно навчався. Зокрема, у Навчальному центрі ВМС ЗС України проходив курси на тренажерному комплексі ПЗРК «Ігла», а ще набував неоціненного досвіду під час виходів у море та міжнародних навчань. Чи думав він, що вже зовсім скоро йому доведеться всі ці знання застосовувати на практиці й далеко не задля того, аби отримати гарну оцінку? Певно, ні.
— 24 лютого я був на вахті. Вночі дали сигнал «Бойова тривога». А десь о 4-й ранку побачив перший пуск ППО. Спочатку подумав, що це салют, але ще хвилина і ми всі усвідомили, що почалося… Перший тиждень не могли ні їсти, ні спати. Було важко, насамперед морально, бо у кожного краялося серце за рідних. Але з часом справилися, адже розуміли — не маємо права на зайві емоції. Річ у тім, що ми тут, мов одне ціле, кожен — на своєму місці. І від того, як ти виконуватимеш свою роботу, залежатиме доля всього екіпажу. Особливо тепер, коли ціна помилки вкрай висока, — говорить військовий моряк.
Михайло вже звик до напруженого графіку роботи, єдине, що іноді засмучує — це неможливість хоч на трішечки вирватися до рідних. А вдома на нього чекають мама, тато та молодший брат. Але хлопець вірить, що незабаром, коли Україна здобуде довгоочікувану перемогу, він зможе обійняти своїх близьких та втілити всі мрії у життя.
Фото автора
