Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Ми часто ставимо собі запитання: чи є на війні місце емоціям, або ж краще перетворитися на бездушний автомат, щоб не дати слабину в найвідповідальніший момент? Звісно, фахово на це дадуть відповідь психологи. А втім, скажемо відверто — ми не маємо черствіти. І те, що кожен український воїн здатен відчувати любов, сум, дружбу, відповідальність за долю рідних, — підносить його вище над ворогом, який не має моралі.
Військовослужбовець одного з підрозділів бригади територіальної оборони Львівщини Олександр родом із Білої Церкви. Нині він у складі однієї з бригад боронить Україну. І маючи декілька вільних хвилин, розповів про… любов. Про те, як це почуття спалахнуло з новою силою через війну.
— До того, як я став солдатом, у мене було якесь таке побутове почуття до своєї Батьківщини. Але коли путінські війська поперли на Україну, і я став до лав війська, от тоді по-справжньому зрозумів, що таке любити свою землю. І що ти здатен пожертвувати, аби її захистити, — каже він.
Говорили про зброю, яку воїн вважає тепер продовженням своєї руки, про відчуття ліктя та бойове побратимство. Про те, що ми не маємо іншого вибору, як перемогти ворога і вигнати росіян з нашої землі. «Байрактар», а саме таке псевдо приліпилося до вояка, часом серйозно, а часом жартома висловлював свої думки.
Але коли дійшло до моменту, що потрібно передати вітання рідним, голос мужнього чоловіка задрижав. Так, зараз ми всі — солдати. Але ми і люди. І цілком природно виявляти щемливу ніжність до тих, хто милий твоєму серцю, тих, хто зараз далеко. Саме за їхнє щастя, долю і майбутнє ми б’ємося, кожен на своєму фронту. Ми — українці, і разом ми — непереможні!
Відео Тараса Іщика
