Про те, який літак спромігся підтверджено збити F-16 під час реального повітряного бою, розповідає АрміяInform. Обставини інциденту реконструювали, тож повітряний бій…
«Я ніколи не хотів бути військовим та навіть не міг уявити, що моє життя хоч якось буде пов’язане з армією — то було не моє. Але все змінилося, коли росія грубим чоботом увірвалася до України».
Так починає свою розповідь 21-річний матрос Отабек на позивний «Ата», уродженець Узбекистану.
У 2007 році його родина переїхала до України. Але мати хлопця не хотіла відмовлятися від узбецького громадянства, бо думала, що в будь-який момент можна буде зірватися й повернутися на Батьківщину, де залишилася вся родина.
— Через це я в 16 років мусив їхати в Узбекистан й отримувати там громадянство, а в Україні — постійну прописку. І саме цього року влітку я маю законне право відмовитися від узбецького громадянства й отримати українське. Але, як кажуть, не варто загадувати наперед, — не без жалю говорить Отабек. — В Узбекистані залишились моя бабуся, сестра, племінники. Звісно, ми за ними сумуємо, але, починаючи з 2014 року, наші стосунки зіпсувалися…
Хлопцю на той час було лише 13, та, незважаючи на юний вік, він розумів, що правда, яку він бачив на власні очі в Україні, і правда, яку нав’язували його рідним там, де він народився, — геть відрізнялися. Тому Отабек з кожним роком все більше схилявся до думки, що, мабуть, він ніколи не повернеться в Узбекистан. І не тому, що не любить рідних, а тому що не зможе жити в тотальній брехні.
Широкомасштабна війна почалася для хлопця, як і для всіх, з вибухів, страху, очікування новин…
— Пам’ятаю, як 24 лютого вітчима о 5-й ранку викликали у військовий госпіталь, він там служить в охороні. Розумів — все серйозно. А ще в ті дні мої друзі поділилися на 2 групи, точніше — я втратив добру половину з них, бо одні одразу пішли займати черги до військкоматів, інші — збирати валізи й тікати, — пригадує Отабек. — Це брудне вторгнення переповнене такою ж брудною брехнею російської пропаганди. Хіба таке можна терпіти?
Тож хлопець теж вирішив не чекати повісток і сам пішов проситися, щоб його якнайшвидше мобілізували. І вже за декілька днів поповнив лави одного з підрозділів окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.
— У мене не було жодного військового досвіду, я навіть зброю ніколи до рук не брав, але хіба це виправдання для чоловіка? Нині я — механік взводу забезпечення реактивного артилерійського дивізіону одного з підрозділів морської піхоти. Щодня намагаюся опановувати свій новий фах, дослухаюся до старших товаришів, аби в потрібний час ми були готові не простото дати відсіч окупантам, а назавжди відбити в них бажання зазіхати на чуже, — говорить Отабек.
На запитання, чому він захищає чужу країну, морпіх навіть ображається.
— Я тут зростав, навчався, знайшов кохання. То чому ж це «чужа країна»? Україна для мене давно стала рідною, і я готовий боротися за неї проти будь-якого ворога до кінця.
