Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
«Я ніколи не хотів бути військовим та навіть не міг уявити, що моє життя хоч якось буде пов’язане з армією — то було не моє. Але все змінилося, коли росія грубим чоботом увірвалася до України».
Так починає свою розповідь 21-річний матрос Отабек на позивний «Ата», уродженець Узбекистану.
У 2007 році його родина переїхала до України. Але мати хлопця не хотіла відмовлятися від узбецького громадянства, бо думала, що в будь-який момент можна буде зірватися й повернутися на Батьківщину, де залишилася вся родина.
— Через це я в 16 років мусив їхати в Узбекистан й отримувати там громадянство, а в Україні — постійну прописку. І саме цього року влітку я маю законне право відмовитися від узбецького громадянства й отримати українське. Але, як кажуть, не варто загадувати наперед, — не без жалю говорить Отабек. — В Узбекистані залишились моя бабуся, сестра, племінники. Звісно, ми за ними сумуємо, але, починаючи з 2014 року, наші стосунки зіпсувалися…
Хлопцю на той час було лише 13, та, незважаючи на юний вік, він розумів, що правда, яку він бачив на власні очі в Україні, і правда, яку нав’язували його рідним там, де він народився, — геть відрізнялися. Тому Отабек з кожним роком все більше схилявся до думки, що, мабуть, він ніколи не повернеться в Узбекистан. І не тому, що не любить рідних, а тому що не зможе жити в тотальній брехні.
Широкомасштабна війна почалася для хлопця, як і для всіх, з вибухів, страху, очікування новин…
— Пам’ятаю, як 24 лютого вітчима о 5-й ранку викликали у військовий госпіталь, він там служить в охороні. Розумів — все серйозно. А ще в ті дні мої друзі поділилися на 2 групи, точніше — я втратив добру половину з них, бо одні одразу пішли займати черги до військкоматів, інші — збирати валізи й тікати, — пригадує Отабек. — Це брудне вторгнення переповнене такою ж брудною брехнею російської пропаганди. Хіба таке можна терпіти?
Тож хлопець теж вирішив не чекати повісток і сам пішов проситися, щоб його якнайшвидше мобілізували. І вже за декілька днів поповнив лави одного з підрозділів окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.
— У мене не було жодного військового досвіду, я навіть зброю ніколи до рук не брав, але хіба це виправдання для чоловіка? Нині я — механік взводу забезпечення реактивного артилерійського дивізіону одного з підрозділів морської піхоти. Щодня намагаюся опановувати свій новий фах, дослухаюся до старших товаришів, аби в потрібний час ми були готові не простото дати відсіч окупантам, а назавжди відбити в них бажання зазіхати на чуже, — говорить Отабек.
На запитання, чому він захищає чужу країну, морпіх навіть ображається.
— Я тут зростав, навчався, знайшов кохання. То чому ж це «чужа країна»? Україна для мене давно стала рідною, і я готовий боротися за неї проти будь-якого ворога до кінця.
