Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Можливо, коли-небудь, після війни, хтось з літераторів згадає про цю зворушливу історію та напише сценарій до художнього фільму, взявши за основу реальні події, що відбувались навесні 2022 року на півдні України. А в центрі сюжетної лінії буде один день із життя звичайного українського чоловіка та офіцера, який куль ворожих не злякався й десятьох поранених бійців під шквалом вогню з оточення вивів.
Він — справжній лицар — командир стрілецького батальйону окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу старший лейтенант Сергій Ткачук. Кілька тижнів поспіль його бойові побратими вели важкі, виснажливі бої з силами противника, що значно переважали. Ворог усе тиснув і тиснув, намагаючись покращити своє тактичне положення. Але, навіть опинившись в оточенні, українські солдати не відступили та трималися до останнього, буквально вгризаючись у піщану землю Херсонщини.
Їхнє становище було вкрай важким. Командир бригади зосереджено розмірковував: «Що робити? Адже там, в оточенні, опинилось десятеро поранених хлопців, яким конче потрібна медична допомога. Як визволити їх звідти та доставити решті бійців зброю й боєприпаси для продовження боротьби з російськими окупантами?» І, прокручуючи в голові кілька варіантів рятування підлеглих, комбриг ухвалив правильне рішення, доручивши проведення операції старшому лейтенанту Ткачуку — сміливому, рішучому та вольовому офіцеру.
Вийшли в море на човні з мотором близько 11-ї вечора: він, Сергій Ткачук, та військовослужбовець служби за контрактом з іншої частини. Погода не балувала: вітер посилювався, був шторм. Блакитні хвилі билися в борт човна, а наші герої, орієнтуючись за компасом, пливли вперед, добре усвідомлюючи, яке небезпечне й надважке завдання їм доручено виконати.
Приблизно за чотири години дістались потрібного місця, отримали визначений сигнал з берега, про який засобами зв’язку попередньо було домовлено з командирами підрозділів, пришвартувалися.
Часу на тривалі розпитування, рукостискання та зайві сентименти не було. Одні відвантажували озброєння, інші — заносили та обережно клали на судно поранених товаришів. Наші воїни все робили максимально швидко і вже за 15-20 хвилин човен вирушив у зворотному напрямку.
На жаль, вийти непоміченими українським захисникам не вдалося.
Окупанти гатили по човну то майже прицільно, то шаховим порядком, то навмання. Дива бувають і на війні. В якусь мить нас опустила хвиля, і снаряд пролетів вище. Ворожа БМП-3 ніби надривалась, скаженіючи від безсилля. Та маневрування, яке відбувалося й інстинктивно, і за досвідом, щоразу допомагало залишитись неушкодженими, — розповів про пережите в ту квітневу прохолодну ніч старший лейтенант Ткачук.
За його словами, та ніч перетворилась для нього на справжній кошмар. Шторм не вщухав. Під постійними обстрілами, гойдаючись на хвилях, захисники України пробивались до своїх, просунувшись за дві години лише на кілька кілометрів.
— Зв’язок з командуванням зник, човен був перевантажений, у будь-яку мить міг перевернутися та почати тонути. Поранені бійці просили лише про одне — пристати до якогось берега та дати померти на суші, а не у крижаній воді, — розповів комбат.
Увесь цей час він зберігав спокій. Як міг, підбадьорював поранених, фізично виснажених побратимів, а згодом ухвалив, на його думку, єдине в цих обставинах правильне рішення — пришвартуватися в іншому, від визначеного, місці. Спрацювало, все вийшло.
Старший лейтенант Ткачук довго не розмірковував — поруч із ним десять поранених воїнів, і тут кожна хвилина на вагу золота. Хлопців треба негайно евакуювати до медичної установи. Близько 6-ї ранку він разом із трьома пораненими, які були здатні самостійно пересуватися, вирушив у напрямку місця розташування штабу бригади.
— Їм було важко, але вони йшли зі мною. Ми дістались маяка та зрозуміли, куди треба рухатись далі. Дійшли до одного з населених пунктів, з’явився зв’язок, і ми викликали пошукову бригаду. За наданими нами координатами пошукові групи знайшли решту поранених бійців та евакуювали їх до шпиталю, — розказав командир батальйону Лицарської бригади.
Сергій замислився, перевів подих та якось багатозначно наголосив: «Якщо відверто, вирушаючи на це небезпечне завдання, я добре усвідомлював, що це може бути квиток в один кінець. А тут не лише сам живий, а й десять поранених побратимів з оточення вивели. Хоча, коли під обстрілами рашистів рушили на човні, ротні командири, які лишилися на березі в оточеному селі, передали до штабу бригади, що ми можемо не повернутися. Але, на щастя, повернулися. Ми це зробили»!
Ось така зворушлива історія та сюжетна лінія про подвиг офіцера, у якого, напевно, був лише один шанс із тисячі прорватися під покровом ночі до своїх та евакуювати десятьох поранених побратимів. І він його використав! За це — за його особисту мужність, відповідно до Указу Президента України, старший лейтенант Ткачук Сергій Іванович був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а також відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя» — 9-мм Glock-19.
Фото з власного архіву Сергія Ткачука.
