Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Ворог неодноразово намагався прорвати лінію оборони на півдні України, але на захисті Миколаївщини вже не один місяць стоїть загартована у боях окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу, тому дуже часто окупанти «в растроєних чувствах» залишаються мертвими лежати в українській землі.
— Міномети, реактивна артилерія, все це тут постійно гатить, не припиняється. За цей час ми ще більш ефективно обладнали свої позиції, укріпили, розширили, — розповідає військовослужбовець бригади Сергій, показуючи нові укріплення. — Як і раніше, немає ніякої можливості у них сюди пройти, отримують від нас гідну відповідь щоразу. Але це були б не руськіє, якби не гатили по мирних селищах заради помсти.
Як діяти у разі обстрілів, знають навіть чотирилапі помічники захисників, у сховище прямують дуже швидко, разом із хлопцями.
— Днями тільки-но отримали волонтерську машину — згоріла після влучання снаряда. Робимо свою справу. Ворог буде знищений будь-що, — спокійно розповідає бойовий медик підрозділу Андрій. — Раніше я працював лікарем на торговельних судах, все в мене було, але у перший день агресивної фази прийшов до військкомату. Моєму сину 14 років і він мені каже: «Тато, якщо це швидко не закінчиться, то я теж піду воювати за нашу країну коли підросту». Як я можу таке допустити?! Тому тільки перемога, щоб нашим дітям не довелось воювати.
Воїни бригади імені Лицарів Зимового Походу займають позиції у південній частині області й вже не один місяць знищують тут окупантів, його техніку та живу силу, тримають оборону міста Миколаєва.
Велику ціну заради того, щоб не пустити окупантів до обласного центру, платять невеликі селища, які знаходяться у прифронтовій зоні. До широкомасштабного вторгнення це були заможні села з населенням у кілька сотень, тисяч людей, де всі дороги були заасфальтовані, а тепер вцілілих будинків у них майже не залишилось. Це села-привиди, без води, газу, світла, села, де залишилось всього кілька десятків людей похилого віку, які просто нікуди не хочуть їхати.
— Куди я вже поїду? В мене тут господарство, худоба. Корова має отелитися на днях, — сумно посміхається біля своєї хати дідусь. — З водою і продуктами допомагають волонтери та військові. Кілька днів тому ще кілька хат розбомбили окупанти. Не буде наше село вже таким, як раніше.
Так, ситуація залишається контрольованою, але прифронтовим селам це поки ніяк не допомагає. Вже весь світ знає, що наш ворог безпринципний і не має нічого людяного. Але для того, щоб такі села знову зажили повноцінним життям, без снарядів у подвір’ях та без «асвабадітєлєй» біля порогу, наші захисники продовжуватимуть робити смерть ворогу. Іншого способу вже не буде.
Мобільна пресгрупа «Миколаїв»
Фото автора
