Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
…Те, що по місту працює ствольна і реактивна артилерія, було чути за декілька кілометрів. Розбитою поганенькою дорогою із залишками асфальту, яка вела з Гуляйполя на північ, раз-по-раз рухались легковики і буси, завантажені різними речами – це місцеві мешканці намагались втекти від війни, яка вже занадто голосно гупає їм у двері.
Їхати в північному напрямку – найбезпечніше, адже інші виїзди з міста ведуть або на вже захоплену росіянами територію, або ж на трасу, яка лише за декількасот метрів проходить від теперішньої лінії фронту. Російські загарбники майже впритул наблизились до Гуляйполя, але місто стоїть, бо його захищають десантники – воїни окремої аеромобільної бригади ЗСУ.
Місто Гуляйполе розташоване на північному сході Запорізької області. Його історія складає понад 250 років. До 2020 року воно було районним центром. Відоме Гуляйполе тим, що саме тут у 1919—1921 роках містився осередок махновського руху. Тут же народився і виріс Нестор Махно. У 1919—1921 роках місто було столицею Вільної території (Вольниці). Вже майже три місяці за Гуляйполе і навколишні села тривають запеклі бої українських сил оборони і російських загарбників. Місто постійно зазнає ракетних і артилерійських ударів.
На північній околиці міста на блокпосту, через який, підіймаючи куряву проїжджав транспорт, чергували двоє міцних кремезних бородатих і схожих один на одного, як брати, десантників.
Вони попередили нас, що поки триває такий інтенсивний обстріл, в місто нікого не пускають, автівки рухаються лише на виїзд. І, взагалі, запропонували нам якнайшвидше залишити машину неподалік в корчах, а самим сховатись в укриття, які облаштовані для таких випадків неподалік дороги.
Біля входу в сховище знаходився ще один боєць, який уважно дивився і слухав куди прилітають ворожі снаряди. Перебуваючи в умовах постійних обстрілів на передньому краї, людина починає розрізняти звуки різних «виходів» і «прильотів», і навіть напрямок, куди може вцілити ворожий «подарунок». На «передку» завжди хтось з групи чи підрозділу має «слухати», спостерігати і попереджати інших про небезпеку прильоту.
– Спускайтєсь вніз, бо он самальот работаєт, – сказав нам з відчутним кавказьким акцентом чорнобородий воїн в сонцезахисних окулярах. – Я Рома, я «Азєр», – назвався він. На його правому передпліччі був трикутний чорний нарукавний знак з гаслом «Бійся Бога і хлопців з Гуляйполя». Він вказав в напрямку західних околиць міста, де зовсім низько над дахами одноповерхових будівель декілька разів заходячи на бойовий курс і здійснюючи пуски ракет, літав російський штурмовик.
– Арта і «гради» савсєм блізка ложаться, опасно, надо в укрітіє бить, – попередив Роман, білозубо приязно посміхаючись «фірмовою» кавказькою посмішкою.
Дещо згодом хлопець розповів, що сам місцевий, з дитинства живе в Гуляйполі, зараз в місті перебувають його дружина і маленький син, тож серце обливається кров’ю за кожен снаряд, який «лягає» по будинках і вуличках рідного міста. Коли розпочалось широкомасштабне російське вторгнення і ворог вдерся на Запоріжчину, Роман (хоч має азербайджанське громадянство, як і його батьки, яким це не заважало жити і мати бізнес в Україні – авт.) одним з перших прийшов до територіального центру комплектування. Підрозділ з таких самих добровольців Запоріжжя і області сьогодні захищає Гуляйполе і перебуває у складі сил однієї з аеромобільних бригад ЗСУ.
– А я із самого Запоріжжя, – підійшов до нас один з двох здорованів-десантників. Я – «Димок», – назвав він свій позивний, який дещо не відповідав його лютому вигляду, хоча під шоломом блищали веселі добрі очі. Він комусь щось передав по рації і дістав з кишені невеличкий, схожий на цвях, металевий предмет.
– Ось таку шрапнель ми виявили кілька днів тому після чергового російського обстрілу району неподалік, – показав «Димок» на приватний сектор обабіч дороги. – Цих стержнів і їхніх уламків можна безліч знайти в стінах будинків і стовбурах дерев. Після того обстрілу було кілька поранених місцевих, а дві жінки взагалі загинули, – продовжував десантник.
Металевий стержень виявився, так званою – «флешеттою» – гострим цвяхоподібним металевим дротиком, який в якості шрапнелі росіяни вже декілька разів застосовували проти українських мирних мешканців. Тисячами таких «дротиків» споряджуються артилерійські снаряди (3Ш1 – 122-мм снаряд з готовими убойними елементами, входить до боєкомплекту 122-мм гаубиць Д-30, і 3Ш2 – 152-мм снаряд для гаубиць Д-20, а також реактивні снаряди і мінометні міни – в якості експериментів – авт.). При підльоті до цілі снаряди розриваються, а тисячі гострих дротиків розлітаються на десятки метрів довкола.
Нажаль, така зброя не заборонена міжнародною конвенцією, але критикується експертами через невибірковий і неточний характер ураження.
І хоч обстріл Гуляйполя продовжувався, до виїзду з міста наблизився трактор з спеціальним обладнанням для дискування грунту. Тракторист повідомив чергових, що йому необхідно їхати працювати на поле, і намагався уточнити, чи пройде він через «змійку» з бетонних блоків на блокпосту, і чи безпечно за необхідності, з`їхати на обочину, чи немає на ній мін. Земля чекає на те, щоб її обробляли, не зважаючи на навалу орків…
Згодом до в’їзду в місто наблизився темнозелений бусик на склі якого був напис – «капелан». З авто вийшли декілька чоловіків, один з яких мав нарукавний знак на «плитнику» у вигляді релігійного хреста. Він поздоровкався характерним для «західняків» привітанням «Слава Йсу Христу!». «Навіки Слава!» почув від нас у відповідь. «Зачекайте трохи, поки пройде обстріл», – сказали їм десантники, і чоловіки також спустились з нами в сховище.
Один з них розповів, що вони духовники батальйонів івано-франківської бригади ТРО, яка теж виконує обов’язки на запорізькому напрямку, і їдуть в розташування одного з підрозділів. Позивний капелана, який з нами привітався, досить модний сьогодні – «Калуш», і він запевнив, що дуже ним пишається, як і своїми земляками, одні з яких виграли Євробачення, а інші гідно боронять Україну в степах Запоріжчини.
На прощання капелан «Калуш» подарував десантникам на блокпосту чотки для молитов, на що Рома зауважив, що йому не треба, бо він мусульманин. Капелан йому сказав, що нехай смерть оминає і його, адже ми усі боронимо нашу рідну мати-Україну, не зважаючи на віросповідання.
По рації «Димок» отримав «добро» на в’їзд автомобілів у місто, і далі на нас чекала зустріч з десантниками-відчайдухами, які півтора місяці тому звільнили навколишні від Гуляйполя села від рашистів, «затрофеїли» найсучасніші російські БТР-82 і зараз мужньо обороняють колишню столицю махновської Вольності.
До речі, в 1919 році українські рубаки Нестора Махна в бою біля Перегонівки вщерть посікли шаблями денікінську Туземну (Дику) дивізію російського генерала Ревишина, в складі якої були переважно абреки – представники різних північнокавказьких народів (чеченці, інгуші, дагестанці та інші). Їх різали настільки запекло і люто, що залишки полків відмовились воювати проти махновців і в паніці втекли додому на Кавказ. Якби їхні нащадки пам’ятали історію, то знали б, що їх тут невдовзі чекатиме, і навряд чи полізли б знімати відеоролики в Тік-Ток про те, як вони напастять нашу країну. Вони б десятою дорогою оминали навіть згадку про Гуляйполе.
Фото, відео автора
