Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
В перехопленій телефонній розмові російський окупант з бурятії (2 десантно-штурмова бригада, зараз дислокується у Херсонській області) намагається пояснити здивованій мамі причини відсутності «патріотизму» в армії РФ: «Чого вони здаватися будуть, ми на їхній Батьківщині? Мені ця Україна взагалі не цікава. Треба приїжджати та звільнятися… Зараз на контракт сюди ніхто не піде. Кого не спитай, у кого контракт закінчується – не горить бажанням».
На питання матері, чому не спрацьовує «патріотизм», відповідає: «Командир моєї батареї другого взводу сам собі в ногу вистрілив щоб звалити звідси! Ще на самому початку. Про що говорити можна? Він строкову в Чечні служив».
Мама яскраво змальовує можливий «наступ Заходу на росію»: «Якщо захід почне наступ на росію. «Нас просто всіх повбивають. Буде четверта світова війна і росія в ній програє».
Відповідь сина проста і логічна: «Тоді путін може схаменеться. Він же розуміє, що ми тут отримуємо жорстко. Боєприпасів та людей – немає… Згідно уставу, якщо від бригади менше 50% залишилось, бригаду виводять або прикомандировують до іншої бригади. А ми своєю бригадою так і воюємо. Тільки народу менше стає… У нас люди самі зникають. Хтось безвісти зник, хтось в полоні, хтось ховається, хтось вже в росії».
