ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Циркуни після «асвабадітєлєй»

Прочитаєте за: 10 хв. 13 Травня 2022, 12:28

– Ви не уявляєте, як помпезно орки заходили в село, – розповідає мешканець села Циркуни Роман. – Ранком 24 лютого вони парадом, із танком на чолі колони з 16 бойових машин десанту під розгорнутими прапорами гусінню заповзли до нас центральною вулицею. Потім заїхали інші, а передова колона рушила на Харків. Понад дві години ми чули звуки потужного бою на околицях. Й незабаром назад в село з «парадної колони» повернулася лише одна БМД. Зверху на броні лежали чотири тіла загиблих бурятів й четверо вцілілих десантників.

Роман

Росіяни розпочали займати ключові точки поселення, облаштовувати укріпрайон. Поміж них були регулярні військові, росгвардійці, окремі «кавказькі» та «бурятські» підрозділи. Вирізнявся загін із трьох десятків спецпризначенців – їх одразу можна було відрізнити за озброєнням -автоматами АК-100 й гранатометами РПГ-26, сучасним радіостанціям, спорядженням «Ратник» та специфічною поведінкою у населеному пункті.

Усі інші були озброєні й споряджені переважно зразками радянських часів. Головною гидотою була юрба орків із «ДНР і ЛНР». Поводилися вони по-хазяйськи, демонстративно розмовляли українською. У нічних п’яних дебошах зі стрільбою вони, нарівні з бурятами, були першими.

Сусіда застрелили чотирма пострілами в обличчя

Роман веде селом, оминаючи стежками небезпечні садиби. Показує розрухи, пограбовані хати зі зламаними гаражами, й просить йти за ним  услід – «хитрих» мін тут понатикано незміряно. Показує в трьох господарствах з десяток кинутих ящиків мін 120-го калібру, споряджених для пострілу та з додатковими зарядами. Зі слів Романа, орки залишили тут й міномет 2С12-«Сани», для якого ті міни призначалися – його він одразу, при звільненні Циркунів, передав підрозділам бригади Івана Сірка. Вручив їм також новеньку робочу зенітну установку росіян ЗУ-23-2, ще й «вишеньку на тортику»: оперативно-тактичні карти супротивника із нанесеними на них докладними планами бойових дій.

– Не передати, що ми з односельцями до них відчуваємо. Мого сусіда на другий день без видимих причин застрелили чотирма пострілами зблизька зі снайперської гвинтівки «Гвинторіз», тіло підпалили у підвалі. – Продовжує наш провідник. – Ось тримайте цілий посилений патрон до неї, бачили такі? Добре, хоч поховати Ігоря дозволили.

Росіяни, мов дикуни, розстрілювали вантажні автівки, квартири й хати прямо з вулиці, через вікна. Нищили цінне майно, яке не могли вкрасти. Ще розвага в них була: підходять до вхідних дверей хати чи квартири в двоповерхівках, стукають й кричать – «на рахунок три кидаю гранату!» Вголос рахують та чекають, що робитимуть перелякані старі та жінки…

«Хабар» «асвабадітєлі» забрати  не забули, а от озброєння з боєприпасами банально кинули

Зі слів пана Романа та багатьох його земляків, дорогі автомобілі росіяни позабирали собі всі. На квадроциклах «розсікали» по Циркунах, мов на сафарі. Але при втечі не погидували навіть «ЗАЗами». До речі, звечора шостого травня орки тікали організовано і стрімко. Десь о вісімнадцятій годині по всіх вулицях стало чутно, як вони завели й прогрівають всю наявну в них техніку. А незабаром селяни спостерігали втішливу картину: через дамбу над ставком рвонула колона з десятків броньованих та вкрадених легкових машин.

Над кожною, мов у якійсь кінокомедії, височіли пагорби ув’язаних тюків із награбованим. «Хабар» забрати «асвабадітєлі» не забули, а от озброєння з боєприпасами банально кинули – бо ж, ой лишенько, вони не помістилися! Й це при тому, що кілька діб до того орки вивозили вкрадене колонами вантажних «Уралів». Останніми, десь о четвертій ранку, з села вийшли двома ланцюжками десять ворожих танків Т-80 і Т-72, упакованих «за останніми російськими стандартами» тими ж таки тюками із «трофеями». Наступаючи оркам на п’яти, їх переслідували українські війська.

Роман зізнався, що увесь час у окупації не знаходив собі місця від думок про втрачений час на організацію сил самооборони і тодішню відсутність у районі ТрО. З його слів, якби тут був свій підрозділ із необхідним озброєнням, вони би не допустили підходу підкріплень для першої хвилі орків дуже легко. Річ у тім, що до цієї місцевості з п’ятьма селами веде через річку Харків один-єдиний місток, придатний до проїзду важкої бронетехніки. А навколо нього – тільки суцільні непрохідні болота з трясовинами й водосховища. Підірви його,  і навала з цього напрямку на обласний центр стало б завданням просто карколомним…

Мрією дітей у селі стали цукерки

Ми прощаємося з Романом та рушаємо селищем далі… Бачачи нашу автівку з жовто-блакитним прапорцем, його мешканці привітно підіймають руки та кричать нам вслід «Слава Україні!» Від цього гасла на очі мимоволі навертаються сльози. Відповідаємо з вікон хором – «Героям слава!»

Зупиняємося біля зруйнованої хати. Назустріч нам з підвалу підіймаються кілька жінок різного віку. Всі вони намагаються нас обійняти, потиснути руку, заглянути в очі та запитати – ви ж, правда, українські військові? А потім наперебій, по-жіночому емоційно, із зойками та схлипами розповідають про окупацію, яка тривала понад 70 діб.

Світлана

– Буквально з перших днів не стало електроенергії, води і газу. Потім вони зруйнували будинок. Ми переїхали в підвал. Я заборонила донькам виходити звідти, адже коли ще телефони ловили інтернет, ми читали про безчинства росіян у Київській області. Весь цей час я відчувала тваринний страх за дітей, – розповідає Світлана.

До нас підбігає дівчинка років одинадцяти та сором’язливо ховається за мамою. Потім щось шепче їй на вухо. З’ясувалося, дитина питає, чи немає в мене цукерки… 21 століття, центр Європи – а дитина питає про цукерку, адже не бачила солодкого понад два місяці. Наступила моя черга витирати сльози. Лізу до рюкзака, вигрібаю енергетичні батончики, які завжди ношу з собою на перекус. Протягую їх дитині. Та хапає солодощі, кричить «дякую» та радісно біжить ділитися з іншими дітьми, які стоять осторонь…

Світлана заводить нас до подвір’я заможного двоповерхового будинку, що знаходиться поруч з її зруйнованою домівкою. Тут орки влаштували собі штаб. У будівлю не наважуємося зайти, адже знаємо, що тут на нас можуть чекати «сюрпризи» у вигляді розтяжок. Пересуваємося одне за одним подвір’ям. Навколо страшний безлад – розкидані залишки пайків росармії, відкрита консервація господарів, якась амуніція орків, якісь речі з будинку, розламана побутова техніка, велосипеди та приладдя до саду – те, що окупанти планували забрати з собою, але в поспіху залишили та знищили – нехай же не дістанеться нікому…

– Росіяни відразу зайняли під житло найбагатші будинки. А потім ходили й питали, чому ми так багато живемо – у селі є унітази, бойлери і газ. Ми намагалися їм розповісти, що для цього достатньо добре працювати, а вони казали, що хохли ті ще злодії і все це заробили, крадучи один в одного. А коли їхали звідси, просто повибивали тут вікна. Просто через злість, – ділиться Світлана.

Орки вели жінок під прицілами автоматів, а дітей залишили у заручниках

Біля двоповерхівки-хрущовки зустрічаємо жінку з двома дітьми. Вона тримає на руках карапуза років зо три. Розповідає, що нарешті їде до стоматологічної лікарні у Харків – дитина два тижні вже не спить і не може їсти через хворі зуби. А старшій потрібно зробити рентген – після того, як родина провела у підвалі останні два місяці, донька безупинно кашляє.

– Аби пневмонію не пропустити, – зітхає мама дітей.

А потім вона пускається у розповідь. Ковтаючи сльози, розповідає, що рашисти в перший день загнали жителів будинку до підвалу. Аби потрапити до своїх помешкань, благали про те окупантів. Ті вели жінок під прицілами автоматів, іноді залишаючи дітей у заручниках… Чоловіків не випускали з підвалів взагалі…

Ця біда об’єднала сусідів – годувалися одним столом, ділилися одне з одним їжею та водою…

– Останній раз, коли випікали хліб, кожен по горстці приніс борошна. Найсмачніший суп був із спійманої курки, який також поділили на тринадцять осіб…

Слідом до нас підходить жінка років 70 в чорній хустці. На її обличчі сліди ще непережитого горя. Ольга – так її звати, розповідає, що орки розстріляли її онуку, яка намагалася виїхати машиною з окупації та вивезти своїх дітей. Їй було лише 28… Діти на власні очі бачили, як померла їхня мама… А Ользі тепер треба знайти сили піднімати правнуків, адже батька в них немає…

Російські журналісти знали про обстріл і навіть нікуди не ховалися

Рухаємося центральною вулицею. Їдемо по ритвинах, залишених снарядами. На обочину намагаємося не з’їжджати, аби не впіймати міну. Праворуч біля церкви бачимо аналогічну зруйновану двоповерхівку. Фільмуємо на камери та фотоапарати черговий злочин окупантів. До нас підтягуються мешканці будинку. Ірина показує вщент зруйновану квартиру на другому поверсі, а потім веде нас до залишків ракети, яка знайшла свою «ціль» в палісаднику будівлі. Біля снаряда сусіди вчергове починають сперечатися – чи то «Град», чи «Ураган». Потім відволікаються на обставини обстрілу. Розповідають, що в той день окупанти проводили евакуацію населення, яких «асвабаділі» від мирного життя.

– Сюди приїхали кілька знімальних груп з росії. Коли у місці збору набралося близько 20 осіб, прилетіла ця ракета. Журналісти, видно, знали про майбутній обстріл. Вони навіть нікуди не ховалися і відразу нумо говорити на камери, буцімто вогонь по мирних жителях відкрили українські війська. Але ж ми розуміємо, що все це була чергова постановка окупантів, – обурюються циркунівці.

)… Сьогодні районна влада оголосила евакуацію жителів селища. Охочі поїхати у більш безпечне місце збираються неподалік зруйнованої місцевої школи. Переважно це жінки, діти та люди похилого віку. Щойно люди починають сідати до підігнаних автобусів, ворог відкриває мінометний вогонь. Починається паніка, військові намагаються прискорити посадку, адже розуміють – обстріл ведеться прицільно, ворог спостерігає через БПЛА, в будь-яку мить він може поцілити в беззахисних людей. В останню перед відправкою транспорту мить під’їжджає легковушка. Бійці допомагають вийти жінці з автівки. Її обличчя залите кров’ю.

– Я не хотіла їхати! Тут мій дім! Був… Щойно його зруйнували росіяни. Як нам жити далі? Де нам жити? – б’ється в істериці жінка.

А військові кажуть, що вона дивом вижила, адже попри те, що будинок тепер непридатний для житла, кухня, де на той момент знаходилася господарка, вціліла. Рани жінка дістала від уламків скла, яке при ударі повилітало з вікон. У лікарні їй накладуть шви…

На місці евакуації присутній тимчасовий виконувач обов’язків очільника Харківського району Володимир Усов. Він застерігає людей повертатися до селища.

– Потрібно трохи потерпіти. Циркуни знаходяться в зоні активного вогневого ураження ворогом, – каже представник місцевої влади.

Пресофіцер одного з батальйонів бригади територіальної оборони старший лейтенант Геннадій Катрич підтверджує слова пана Усова.

– Ворог б’є не тільки по наших позиціях. Через своє безсилля він руйнує і селище. Крім того, наші сапери знаходять багато «подарунків» від орків у вигляді мін та розтяжок. Зустрічаємо такі й у помешканнях, і в траві. Просимо мешканців не поспішати і вберегти свої життя!

Фото авторів

Кореспондент АрміяInform

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram