Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Українці є свідками жорстокості російських окупантів. За Бучею, Ірпенем та іншими містами, уже на звільнених територіях, знаходять нові тіла цивільних зі слідами тортур. Днями в Макарові знайшли поховання трьох цивільних, застрелених у голову. Поблизу визволених Циркунів Харківської області поліція виявила тіла трьох розстріляних окупантами цивільних.
Росіяни вбивають їх пострілами в голову і ховають у братських могилах, приховуючи свої злочини. Їхня так звана денацифікація не має меж і стосується дітей, жінок, чоловіків, і немає значення — цивільна людина чи військова.
Розкрити історичні причини жорстокості росіян кореспондентам АрміяInform допоміг Іван Патриляк, доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а нині офіцер Збройних Сил України.
— У чому полягає підґрунтя такої жорстокої поведінки під час ведення бойових дій на території України і поза її межами, зокрема в Абхазії, «Придністров’ї», Фінляндії? Тому що це історичні приклади, певна манера поведінки: прийшли, пограбували, зґвалтували, вбили?
— Поведінка будь-якої людини формується в її дитинстві, аналогічно й характер будь-якої держави починає своє становлення в період появи перших державних утворень на землях того чи іншого народу. Коріння сучасної так званої російської держави, якщо можна так її назвати, проростає з дрібних князівських уділів розкиданих на лісистих землях фіно-угорських племен межиріччя Оки та Волги. Коли в представників правлячої на Русі династії Рюриковичів «закінчувались» престоли для молодших дітей, оцих молодих княжат відправляли з невеликими дружинами (30–50 вояків) і священниками колонізовувати нові землі й засновувати собі там новий «стіл». Тобто «колискою» сучасної російської держави стали території, що були глибоко периферійними стосовно серця середньовічної Русі — Наддніпрянщини.
Оці князівства «молодшого» північного відгалуження Рюриковичів (Володимирське, Суздальське, Тверське, Коломенське тощо), а пізніше й Московське князівство, а тоді Московське царство, вони справді нерідко відзначалися надмірною жорстокістю навіть для доби середньовіччя. Чому так відбувалося? Будь-який психолог скаже вам, що жорстокість (зокрема і жорстокість на війнах) є одним із важливих психологічних моментів для самоствердження людей, які відчувають себе неповноцінними. Оці «молодші Рюриковичі», які усвідомлювали провінційність і малозначимість своїх престолів, якщо порівнювати з Києвом, Черніговом, Переяславом, Галичем або Володимиром на Волині, намагалися компенсувати свою ущербність жорстокістю і спробами знищити, принизити старі державні центри. Тому очевидно, що свого часу Андрію Боголюбському (близько 1111 — 29 червня 1174 — Ред.) для того щоб самоствердитися, потрібно було зруйнувати Київ (1169 рік — Ред.). І на відміну від інших князів, які вели боротьбу за Київ для того, аби правити тут у період князівських усобиць, Боголюбський просто зруйнував Київ і забрався до свого уділу на півночі. Познущавшись над авторитетним містом, висококняжим київським «столом», «молодші» Рюриковичі «компенсовували» власну малозначимість у династичній ієрархії того часу.
Така сама ситуація, коли московські володарі при Іоанні IV Грозному (1530–1584) захопили Новгород (у січні-лютому 1570). Коли Новгородська республіка була захоплена, то новгородське населення частково було вирізане, а те, що залишилось, було переселено в Москву і в Підмосков’я. Для чого? Для того, щоб самоствердитися. Бо це був конкурент Москви. Історики, моделюючи події минулого, стверджують, що потенційно державний проєкт в росії міг розвиватися двома шляхами: новгородським вічевим, демократичним і авторитарно-тоталітарним, самодержавним московським. Останній переміг, і ми маємо трагічні наслідки такого розвитку для цієї країни і для світу.
Друге, що треба пам’ятати, — те, що на території сучасної України та Білорусі після Монгольського удару, тобто із 40-х років 13 століття, поступово починається, а в 14 столітті ще більше і більше наростає, інтеграція цих земель у Литовську державу і змішування місцевих представників династії Рюриковичів із литовськими Гедиміновичами. Таким чином у литовсько-руській державі (Великому князівстві Литовському, Жемайтійському та Руському) править змішана династія Гедиміновичів-Рюриковичів. У той же час на колишніх північно-східних околицях Київської держави упродовж 13–15 століть відбувався процес змішування відгалуження «молодших» Рюріковичів із Чингізидами (золотоординською династією). Змішуючись із монголами, представники північної гілки Рюриковичів переймали в монголів зразки їхньої кочової (номадичної) політичної культури.
Квінтесенцією політичної культури орди була неподільна влада хана, стосовно якого інші представники знаті були лише рабами. Щоб уникати конкуренції, хани намагались винищувати конкурентів. Той, хто сходив на престол, здебільшого, вбивав братів, щоб забезпечити стабільність своєї влади та її самодержавність. Іншою важливою рисою монгольської державної традиції, яку запозичили в москві, стало запровадження жорстокої дисципліни в суспільстві завдяки принципу колективної відповідальності, яку свого часу узаконив Чингісхан. У його орді, наприклад, якщо один воїн втікав із поля бою, то знищувався десяток, втікав десяток, то сотня знищувалася.
Колективна відповідальність робила монгольське військо дуже стійким на полі бою, бо кожен знав, що якщо він спробує втекти, то його зарубає сусід, аби не бути потім самому підданим репресіям. Тобто орда монголів була ідеальним тотально контрольованим суспільством, і цей принцип запозичили московіти. Водночас, поряд зі знищенням своїх, запідозрених у зраді, монголи, а за ними й москалі, застосовували специфічний принцип щодо ворожих народів. Якщо той чи інший правитель погоджувався здатися на умовах монголів і платити дань, то його землі поступово інтегрували і розчиняли в монгольській імперії, а якщо чинив опір, то такий народ чи місто повністю знищували. Це була така військово-політична культура, мілітарна культура і культура ведення державних справ, яку засвоїли від монголів московити через споріднення із Чингізидами московських Рюриковичів.
— А якщо говорити про більш модерний час, ХХ століття, чому всі війни, які вела росія, вів радянський союз або нині сучасна росія, завжди супроводжувалися насиллям і жорстокістю над цивільними?
— З одного боку — це традиція. Тому що ще у 18–19 ст. всі європейські мандрівники відзначали, що росіяни ставляться зі зневагою до всіх неросіян. А в ХХ ст. до всього цього додамо ще такий засіб як масова пропаганда, який завжди дегуманізував противника. Перший крок до геноциду, до винищення будь-якої спільноти — це дегуманізація потенційної жертви засобами пропаганди. Як, наприклад, нацисти євреїв з бактеріями й пацюками порівнювали. Совєти порівнювали класових ворогів із різними бактеріями, тваринами, яких треба знищити тощо. Шкідливу ж бактерію чи пацюка знищити неважко. Це вже не викликає жодного психологічного бар’єра у вбивці. Для цього потрібна дегуманізація через пропаганду.
Перед останнім спалахом масштабної агресії росії проти України російська пропаганда дегуманізувала українців. Вони ж із кожного телевізора, з кожної праски кричали про те, що «хохлов надо вешать на каждом фонарном столбе», «там бандерівці, всех надо убивать». Що в мізках цього сержанта чи єфрейтора, чи солдата російського? Що той, хто чинить опір — той покидьок, нацист, якого треба знищити. Але коли опір чинять всі, то це означає, що всі продалися нацистам, всіх треба знищувати, поголовно.
Якщо послухати ці телефонні розмови, які перехоплюють наші спеціальні служби, то вони ж пишаються дуже часто тим, що когось вбили, зґвалтували. Або, принаймні, говорять про цю ненормальність як про щось нормальне. Тобто, якщо для будь-якої нормальної армії світу трофеї — це завжди захоплена зброя, бронетехніка, то для них — це пральні машинки, одяг тощо. І це було завжди.
— Це щодо ворога, чоловіків як потенційних воїнів, а чому таке жорстоке ставлення російських солдатів до українських жінок?
— Масові зґвалтування — це теж певна мілітарна традиція у стародавньому азійському стилі. Я не хочу нікого ображати, але в кочівників часто такі речі були. Під час війни треба зґвалтувати всіх жінок підкореного племені, щоб генетично змінити цей народ, щоб наступні покоління були вже іншими, більше подібними на нас. Тобто в стародавні часи такі речі практикувалися. Але, мабуть, росія єдина така країна, яку відносили до розряду цивілізованих і в яких ця традиція залишилася. Ми це бачимо на прикладі поведінки російських окупантів в Україні: вбивати, ґвалтувати, розстрілювати людей просто, якщо вони не хочуть віддати якісь свої речі мародерам або тому, що це чоловіки потенційно призовного віку та опинилися на окупаційній території.
Безцільне знущання над військовополоненими, не допит, а знущання — це традиція, що засвідчує глибоку психічну травму цього народу. І найгірше, що цей народ сам ніколи не побачить своєї деформації. Це як ситуація в Німеччині після Другої світової війни. Німці не бачили своєї проблеми, вони не розуміли для чого потрібна денацифікація. Лише стараннями західних альянтів німецьке суспільство у британській, американській та французькій зонах окупації пройшло через болісну практику денацифікації (комуністи, до речі, не зробили цього у східній Німеччині). Так і російське суспільство може бути дешовінізоване, денацифіковане тільки після масштабного розгрому росії, коли вона опиниться в тій ролі, як нацистська Німеччина опинилася у 1945 році.
— Дякуємо за змістовну розмову.
