Евакуація людей з теренів, де тривають бойові дії, відбувається щодня. Вони виїздять «зеленими коридорами» і самостійно, вирушають потягами і навіть ідуть пішки. Чимало з них знаходять підтримку і можуть набратись сил на Закарпатті. Місцеві допомагають своїм співвітчизникам зі сходу та півдня, що палають у вогні війни.
Пані Римма Митрак із селища Великого Березного не перший рік займається гуманітарною допомогою, почала ще 2015-го. Тож і зараз долучилась до волонтерського руху з перших днів широкомасштабного російського вторгнення.
— 26 лютого в нас уже був перший заїзд переселенців, мабуть, у нашому районі ми першими приймали людей, — розповідає пані Римма. — У нас був соціальний магазин і ми його перетворили на спальний корпус, зробили їдальню, кухню, бо зрозуміли, що будемо приймати багато людей. У нас не було паніки, а лише велика мотивація щось робити. До війни ми саме отримали 13 двоярусних ліжок, тож вони стали у пригоді. Ми створили хостел, іноді до 100 людей одночасно у нас мешкали. Швидко закупили техніку, нам допомагали друзі зі США і Польщі, зокрема з релігійних організацій. І так почав працювати наш хостел. Людей було дуже багато, зокрема транзитом, відпочивали з дороги і їхали далі, найбільше жінки з дітками, приймали дітей будь-якого віку, з інвалідністю, з особливими потребами, людей літнього віку. Приймали всіх, тому що живемо біля словацького кордону, тут поряд прикордонне місто Убля. Наразі в нас близько 30 осіб живуть.
Від початку війни близько 1500 осіб жили в хостелі пані Римми і поїхали далі за кордон
— Найбільше було з Маріуполя, Харкова, Києва, Чернігова, звідусіль, де найбільш важкі бойові дії. Нам привозили й евакуйованих людей, ми вставали вночі і приймали людей, коли б вони не прибули, — каже Римма Митрак. — Згодом вони далі рушали на кордон. Люди пережили страшні речі, були в стресовому стані, дуже закриті, у нас навіть працювали психологи з ними. Один чоловік втікав з окупації пішки, дорогою його підібрали волонтери. Багато таких, що сиділи в підвалах без їжі, води і дивом вижили, часом приїздять взагалі без документів. Ми надавали і медичну, і психологічну допомогу. Час від часу ми допомагаємо Чинадіївському дитячому будинку, що тут поруч, у них тимчасово жили діти-переселенці. За дітей-сиріт переживали найбільше, але вдалося вивезти їх за кордон.
Пані Римма вважає, що це ще не кінець, буде нова хвиля біженців:
— Мій чоловік Руслан зараз повертається з передової, то каже, що маємо бути готові ще більше приймати людей. Він та Олександр Холод як воєнні капелани провідали блокпости, де стоять наші хлопці з Великого Березного, відвезли гуманітарну допомогу. Робимо все, що можемо, як Благодійний фонд «Віра Надія Любов» — дякувати Богу, нам спало на думку створити цей хостел, який став прихистком для стількох біженців. Скажу, що неймовірні люди до нас потрапляють, навіть самі нас підтримують, і коштами, і за роботу беруться, і транспортом діляться. З іншого боку, вони так занурюються в щоденну діяльність і трохи відволікаються від сумних думок. Тут вчишся бути психологом, адже важливо не лише нагодувати і вдягнути, але й розрадити кожного, хто цього потребує.
