Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
У середу видання Forbes.ua оприлюднило цікаве дослідження. Як підрахували журналісти, загальна тривалість повітряних тривог у Києві від початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну перевищила 500 годин і становить 37% часу, що минув з початку війни.
Проте столиця в переліку тривожних регіонів не є «рекордсменом». За підрахунком онлайн-ресурсу, вона посідає лише третє місце. Її випередили Луганщина і Чернігівщина. Від 15 березня сумарно сигнал повітряної тривоги лунав по всій Луганській області майже 21,5 доби.
«Найспокійнішими» регіонами є Чернівецька, Закарпатська і Херсонська області. Щоправда, остання тривалий час майже повністю перебуває під тимчасовою окупацією, тому статистика щодо неї не відображає реальної ситуації.
Автори ресурсу зауважують, що дані в таблиці розраховуються лише за сигналами тривоги по областях. Якщо сигнал був зафіксований окремо в районі чи громаді, проте не був зафіксований в області, він не врахований у загальній тривалості. Тому реальний «тривожний час» для українців значно більший.
Тривога, депресія та посттравматичні стресові розлади, на жаль, для багатьох українців тепер стануть постійним явищем. Ба більше, як стверджують польські вчені, дослідження яких було нещодавно опубліковано в науковому журналі «Nature Human Behaviour», коли ці травми виникають у поєднанні, негативний ефект від них посилюється. Ознаки травми можуть навіть з’являтися в зародковій лінії, тобто популяції клітин організму, які передають свій генетичний матеріал потомству.
Польські науковці у своїй статті послалися на дослідження за участю тих, хто пережив Голокост, та їхніх нащадків, які дійшли висновку, що травма може передаватися з покоління в покоління за допомогою комбінації біологічних і психосоціальних механізмів. Подібний синдром фіксували й вітчизняні фахівці у нащадків жертв Голодомору і репресованих. Тож, незважаючи на принципові відмінності між нинішньою війною в Україні та катаклізмами ХХ століття, деякі принципи передачі травм між поколіннями можуть мати місце і сьогодні.
Причому депресію та стрес можуть мати навіть ті українці, які не перебувають у гарячих точках, але постійно стежать за новинами. На думку дослідників, широкомасштабне вторгнення росії в Україну знову нагадало багатьом жителям нашої держави травматичний досвід, який раніше був джерелом переживань і страху під час анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році. Отже, нинішня травма може мати сильніший вплив через змінені шляхи сигналізації стресу серед тих, хто постраждав раніше.
Але, безумовно, будь-які розлади можна буде швидше й ефективніше подолати після Перемоги України, яка з кожним днем усе ближче. Власне, ми вже з перших днів війни перемагаємо, адже українці, на відміну від наших ворогів, — надзвичайно згуртована нація. Нашою відповіддю окупанту була і залишається індивідуальна стійкість і національна єдність.
«Стійкість — це завжди про відчуття цінностей та змісту. І саме тому ми повторюємо зараз собі знову і знову, що з нами — Правда, з нами — Бог, з нами — Перемога. Ми на своїй землі і боремося за свою свободу і за своє вільне майбутнє. І як підтримку маємо цей неймовірний вислів, що дійшов до нас ще з козацьких часів «Якщо ти чуєш Правду в собі — ти незборимий!» І це так важливо для нас зараз, бо Правда — це та зброя, якої не має ворог. Її невичерпний запас є в нашому серці — і це та зброя, яка робить нас непереможними! — переконаний директор Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олег Романчук. — Цей зв’язок із Правдою треба тримати так, як український пілот тримає курс літака, і постійно звірятися з нею. Саме тоді ми розуміємо, що кожен крок, який ми робимо, є частиною великої подорожі і він має сенс — відтак це стає джерелом енергії для нашого поступу і дає нездоланну наполегливість в русі…
Стійкість пов’язана з відчуттям більшої належності, адже ми сильні, коли відчуваємо себе частинкою чогось більшого, цілісного, тривалішого, ніж наше індивідуальне життя — частиною Великої Історії. Тому нині ми відчуваємо, як за нами стоять і козаки, і січові стрільці, і Шевченко, Франко, Леся Українка, Стус, Шептицький, і незліченні герої усіх поколінь, яким ми кажемо «Героям Слава!», що набуває особливого сенсу — бо ми усвідомлюємо, який це дар і яка це честь стояти на їхніх плечах і продовжувати спільну справу заради майбутніх поколінь».
