Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
Минулого місяця АрміяInform вже розповідала, як орки із засідки розстріляли цілу колону цивільних харків’ян, які на автівках покидали Харків однією з автострад, рятуючись від нищівних ворожих обстрілів та бомбувань. Транспорт зі старими, жінками та дітьми ця сволота розстріляла впритул зі стрілецької зброї та гранатометів.
Утім, більше сотні орків — винуватців цього злочину —відповіли за це своїм життям. Більшість із них була незабаром знищена руками вояків окремої бригади імені отамана Івана Сірка. А декому з недолюдей неабияк підвезло втрапити в полон. Про те, як це відбувалося — розмова кореспондента АрміяInform із командиром одного з підрозділів бригади офіцером Дмитром.
Мінометники у ролі спецпризначенців
Дмитро в 2016 році закінчив Харківський національний університет Повітряних сил за спеціальністю військового радіоінженера. Але робота із електронікою під час війни його не вдовольняла, й вже в 2017 йому вдалося пройти фахову перепідготовку. Нині чоловік командує мінометним підрозділом в окремій бригаді під Харковом. І так вийшло, що саме його мінометники опинилися на вістрі відплати оркам за наших вбитих жінок та дітей.
— Попри тому, що ми не піхотинці, командування поставило нам завдання зачистити лісосмугу, з напрямку якої орки розстріляли цивільних на трасі. — Розповідає Дмитро. — Це було логічно, бо ми тримали оборону неподалік від неї, і були дані, буцімто там засіло не більше десяти орків. Тому ми рушили виконувати наказ, взявши із собою помірний запас стрілецького боєкомплекту і гранат.
Коли зайшли у ліс метрів на тридцять і розпочали зачистку, одразу сталися перші вогневі зіткнення. Тут ми, чесно кажучи, немов прозріли — росіян там виявилося більше сотні. Але в розгардіяші зустрічного бою нам все ж вдалося швидко знищити біля трьох десятків орків, мимохідь взявши шістьох у полон. Боєприпаси в інтенсивному бою швидко закінчувалися: ми витратили усі ручні гранати, постріли для підствольників, майже повністю — патрони. Доводилося брати їх у вбитих ворогів і йти далі.
Утім, серед них знайшовся кмітливий командир: скомандував підлеглим відступати до автотраси, а сам викликав вогонь своєї арти на полишені позиції. Ось тоді почалися для нас справжні «веселощі»: лісок накрило артилерійськими розривами, потім підійшов танк і почав бити по нас прямою наводкою. Невдовзі ту частину насаджень, куди ми мусили відтягнутися, обстріляти термобаричними боєприпасами із «Солнцепёка». Зізнаюся: нічого більш вражаючого я ще не чув і не бачив зблизька за всю війну. Нас врятували від загибелі тільки низина й російські окопи, де ми схоронилися.
«Нас обстріляти термобаричними боєприпасами із „Солнцепёка“. Зізнаюся: нічого більш вражаючого я зблизька не бачив і не чув за всю війну…»
Увесь цей час нас супроводжували зверху безпілотником із батальйону. Підрозділ почала підтримувати бригадна арта. Вийшов на зв’язок по радіо командир мого батальйону, спросив, чи зможемо ми наступати вслід за переносом нашого вогню уперед. Але ми не мали такої можливості, бо з кожної дірки у землі через кущі, з дистанцій навіть на кидок гранати по нас прицільно били з автоматів. Все навколо після «Солнцепёка» палало. Й коли ми вистріляли увесь захоплений боєкомплект, я прийняв рішення під прикриттям арти відійти.
Увечері комбат показав мені кадри зйомок бою з безпілотника. Побачив, як з ліска від нас та вогню нашої арти тікало біля шестидесяти вцілілих орки. Деякі гинули прямо на місці, інші все ж пробивалися до сусіднього селища. Там вони, до речі, всі й сконали під час боїв за його звільнення…
— А що сталося із полоненими? — Запитую у співрозмовника.
— Більшість з них родом із Саратовської області, в мене залишилися частина їхніх документів. Молодшому із них 18, старшому — 22, він був старшиною 2-ї батареї російської мотострілецької дивізії. «Пісні» в репертуарі хлопчиків були знайомими — приїхали, мовляв, на навчання. Від розстрілу колони відкараскувалися, як могли. «Не стріляли, не вбивали, нікого й нічого не бачили…» Моква бісова: будь-якого іншого їхнього підрозділу поряд не було, а вони, псуючи повітря, своє лопотять…
— Так сильно їх зневажаєш?
— Хіба нема за що? Минулого місяця сам ледве не потрапив зі своїми хлопцями у бранці. Так от: на відміну від цих тварюк, ми боролися за свободу до останнього.
— Розповіси?
— Ми в маневрених боях обороняли селище Приколотне, що на Харківщині. Один із двох наших БТР на об’їзній дорозі підбили. Другий — після того, як він ракетою зі «Стугни» спалив ворожий танк та вистріляв увесь боєзапас — також. Мою пішу групу із чотирьох людей відсікли вогнем від техніки й затисли, оточивши на автозаправці. Туди вів єдиний вхід шириною в метр, з боєприпасів залишалося по магазину на автомат.
Навколо нас в полі встали два ворожі БТР з червоними прапорами над баштами, танк і, в 15 кроках, десантна самохідка «Нона». З її командирського люку висунувся вусатий мужик років за сорок, наставив на вхід автомат. Кричить — «Здавайтеся!»
А хлопці запитують: «Що робитимо, командире? Ми ж не здамося». Відповідаю: «Прориваємось! Триматися за мною упритул, всім робити як я!» Підняв долоні догори, спустився сходами першим, непомітно тримаючи за спиною руку одного із солдатів своєю. Вусатий орк помітно розслабився, ощерився у посмішці. Тут я й смикнув за собою солдата, падаючи за ріг будівлі. Інші зробили те саме.
Вусань почав стріляти одразу, втім зачепив кулею лише одного з нас, поранивши йому м’які тканини тулуба. Під вогнем росіян ми, прикриваючись стінами заправки, перебігли в поле й впали в глибоку колію від гусіні в чорноземі. Поповзки потім відходили десь пів кілометра до Приколотного. Вже там перев’язав пораненого підлеглого, поки місцеві поїли нас водою.
Ховатися в селі було не можна, бо людей, які нас прихистили, розстріляли би — а посеред них була й 12-річна дівчинка Настя.. Неподалік стояла загрузла у багнюці автівка мого підрозділу. Попросив людей знайти нам цивільне вбрання, перевдягнувся, знайшов у селищі тракториста. Вдаючи із себе місцевого, на очах у орків визволив автівку. Потім зв’язався з командиром, взнав, куди ми повинні вийти. За дві з половиною години околицями вибралися до своїх…
Фото автора
