Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Аліса Коваленко — українська режисерка документального кіно, чиї фільми здобули численні нагороди на міжнародних кінофестивалях, член європейської кіноакадемії. Її перша повнометражна картина «Аліса в країні війни» вийшла 2015 року. Про війну на Донбасі та досвід, пережитий режисеркою в полоні. Картина взяла участь у понад 50 фестивалях та здобула три нагороди. Певною мірою, це особистий щоденник документаліста. Зараз все інакше. У цій війні у Аліси інші завдання, вона відклала камеру і взяла до рук зброю.
Війна застала режисерку на фінальній стадії створення чергового фільму.
— Я зустріла війну у потягу, їхала на Донбас до героїв свого фільму «Експедиція 49», — розповідає Аліса. — Це історія про життя п’ятьох підлітків, які живуть на лінії фронту і мріють про подорожі. Три роки тому вони стали учасниками реабілітаційного пригодницького проєкту — експедиції у Гімалаї. Упродовж усіх цих 3 років я фільмувала їхнє життя, а також у травні минулого року — подорож до Гімалайських гір. Це був фільм про здійснення мрій, фільм з хепі-ендом, але російське вторгнення все змінило. Тоді вже було загострення на Донбасі, але ніхто не знав, коли почнеться війна. Я спала у потягу, коли о п’ятій ранку подзвонила мама і сказала про вибухи в Києві, вона була в паніці та не знала, що робити, бо була сама з моїм маленьким сином у мене вдома в Києві. Разом зі мною в купе був ще молодий хлопець, прикордонник з Чернігова, який мав заступити на службу на нульовому блокпосту на лінії фронту біля Золотого-4. Йому теж почали дзвонити батьки, казали, що в Чернігівську область увійшли російські танки. Ми сиділи вдвох у ступорі, по черзі відповідали на дзвінки від близьких і друзів і не могли повірити у все це. Близько 9 ранку ми прибули в Рубіжне, біля залізничної станції вже було чутно далекі вибухи. Звідти я поїхала в Золоте, це містечко на лінії фронту, де жили двоє з моїх героїв. Я там знімала якийсь час, також намагалася вмовити їхні родини виїхати, однак марно, вони не хотіли виїжджати навіть після безперервних обстрілів з усієї можливої артилерії протягом багатьох днів. До двох героїв у Станицю Луганську вже не змогла дістатися, на п’ятий день війни це містечко було окуповане. Ситуація погіршувалась дуже швидко. Нам з колегою, режисером з Бельгії, який теж знімав на Донбасі, ледь вдалося вивезти одну з героїнь мого фільму з Харкова, де вона жила в гуртожитку. Дівчина сиділа весь час у бомбосховищі, їй вже нікуди було повертатися. У Харкові вона вчилася в університеті на дизайнера, а її рідне містечко окупували росіяни. Ми забрали її з подругою, а потім ще хлопця на інвалідному візку, одного з героїв фільму мого колеги. Довезли їх до кордону з Польщею, звідти наші друзі забрали їх до Бельгії.
Потім Аліса поїхала назад через Ужгород, аби побачити свого сина Тео.
— Мій син з моєю мамою були певний час в Ужгороді у моїх близьких друзів, після того, як вони виїхали з Києва. А потім ми порадились і чоловік відвіз їх на польський кордон, а звідти його забрали разом з моєю мамою до французьких рідних. А чоловік повернувся до Києва, він журналіст і продовжив працювати для провідних французьких медіа, багато пише про Україну.
Аліса шукала можливості мобілізуватися до війська, двічі зверталася до військкомату.
— До військкомату пішла ще на Донбасі, потім в Дніпрі, перший раз це було десь на шостий день війни, після того, як я виїхала із Золотого. Це була перша хвиля, без військового квитка нікого не брали. В одному з комісаріатів сказали, що передзвонять, але ні. В якийсь момент я побачила в мережі, що мій друг, якого я знаю ще з 2014-го року, коли знімала фільм «Аліса в країні війни», перебуває у Києві й зі своїм підрозділом збирається виїжджати на фронт. Коли я приїхала, то сказала, що цього разу я приїхала не знімати кіно, а воювати. Підрозділ стояв між Київською та Чернігівською областями. Там я і вступила до лав 5-го батальйону Української добровольчої армії (УДА), другої штурмової роти. Для мене це було дуже важливо, тому що у 2015 році я дала собі обіцянку: якщо війна повториться, то я візьму до рук зброю і буду воювати. Це важлива для мене обіцянка, це питання власної гідності. Звичайно, я дещо фільмую, коли є вільний час, по кілька хвилин я приділяю зйомкам, просто іноді ніби здійснюю документування буднів, але наразі це не моя мета. Я не заради цього приїхала в УДА.
Про свій підрозділ Аліса оповідає з гордістю.
— Наш підрозділ брав участь у бойових діях у Київській області та вирушив звідти, коли відійшла армія рф. Раді, що нарешті вирушаємо у бік фронту, бо вже втомилися чекати виїзду. Всі тут намагаються сприймати ситуацію з оптимізмом, ми багато жартуємо, не панікуємо та не впадаємо в пафос. Інакше складно перемогти, якщо не налаштовувати себе на позитивні емоції. Тут всі дуже класні хлопці, хтось мав до війни успішний бізнес, хтось був крутим айтішником, хтось будував екологічні будинки. Сюди на службу прийшли люди, які вже здобули щось в житті. Бути тут, у лавах добровольців — це їхній свідомий вибір. Неймовірно знаходитися серед цих людей, які поважають одне одного. В наших двох взводах, у нашій роті, це рота «Барса», дуже крута атмосфера, яка надихає. Хтось всі ці роки не був жодним чином пов’язаний з війною, а хтось воював ще у 2014-2016 роках, декого знаю ще з того часу, та більшість має досвід або військової служби у ЗСУ або участі в бойових діях. Наразі прямуємо на схід…
