Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
У Кропивницький прибув ось уже одинадцятий мікроавтобус із гуманітарною допомогою з гміни Доп’єво. Гміна — це польська адміністративно-територіальна одиниця, щось середнє між нашими селом і селищем міського типу. А ще точніше — громада, яка може бути і об’єднанням кількох сіл. Простими словами — містечко. І ось це містечко з населенням 19 тисяч мешканців у добу воєнного лихоліття дуже потужно допомагає українському обласному центру Кропивницький з населенням 219 тисяч. Що ж пов’язує ці два міста, між якими пролягли майже півтори тисячі кілометрів та державний кордон?
А об’єднує їх проста вчителька, колишня кропивничанка, українка, якій від батька дісталося нехарактерне для українця прізвище Гідулянова, і яка навчає польських дітлахів англійської мови. Вона та приязнь населення містечка, як, власне, і всієї Польщі в цілому, до українського народу, що відважно й відчайдушно стримує російську агресію. Звичайно, вже давно немає в живих тих поляків, які народилися в російській імперії, частиною якої Польща була, так само як і Україна, трохи більше ніж століття тому. Лишилося вже дуже мало й тих, хто пам’ятає, як лиховісного 1939-го, з початком Другої світової війни, два тоталітарні режими, нацистський та радянський, розділили Польщу між собою, буквально розірвавши її на шматки. Мало, але вони все ж є. Вони є живим нагадуванням полякам нинішніх поколінь про те, чи варто дружити з росією. До того ж очевидно, у цій країні добре вчать історію та пам’ятають її уроки, адже усвідомлюють: після України наступною може бути саме Польща. Тож, аби не допустити цього, а також — аби допомогти українському народові у його боротьбі, підтримати його, поляки з нами на справах, а не на словах.
— Взагалі, поляки — то дуже вільнолюбна нація, — розповідає Олена. — В їхньому менталітеті — патріотизм, незалежність, свобода — це сильні й пріоритетні напрямки. Я вважаю, що тільки поляки найкраще можуть зрозуміти українців, адже їм досить недавно вдалося вирватися з під ярма російсько-радянського «старшого брата», і це усвідомлення лежить в основі їхньої солідарності з українським народом і тієї несамовитої допомоги, яку надає майже кожен поляк чи полька від дітей до бабусь і дідусів.
Олена Казимирівна працює у загальноосвітній школі імені Яна Бжехви гміни Доп’єво. У Польщі українка мешкає ось уже 22 роки, тут жінку добре знають і поважають, адже вона навчає дітей місцевих мешканців. Тож, коли півтора місяця тому Олена виступила з ініціативою про допомогу українцям, колеги-педагоги, батьки учнів та вся гміна підтримали її.
— Мешканці гміни збирають пожертви, діти приносять іграшки, речі та гаджети, якими вже не користуються, — розповідає Олена. — Згадую наш перший бус… Як оголосила прохання про допомогу для біженців і територіальної оборони міста Кропивницький, то відгук був просто шалений! Класна кімната у школі й мій дім були попросту завалені речами, приносили не тільки учні й батьки, колеги-вчителі, але й люди з різних куточків гміни!
Нині у школі навчається десять дітей з України. Олена говорить, що це — ще небагато, адже й гміна невелика — у деяких школах вчиться і по 30 маленьких українців, які змушені були з мамами й бабусями тікати від вбивчого «руського миру». Біженців радо приймають у себе польські сім’ї. Ось і в самої Олени живуть колишні сусіди ще по Кропивницькому — дві сестри, одна з яких евакуювалася з розбомбленого Харкова, інша — з Кропивницького. Разом із сім’ями їх п’ятеро. Та ще четверо — сім’я самої Олени, не рахуючи синів, які мешкають в інших містах, адже вже є студентами.
— Ми з чоловіком, донька, мама та п’ятеро земляків — загалом нас дев’ятеро, живемо великою дружньою сім’єю, — каже Олена.
Також журналістові АрміяInform жінка розповіла, що волонтерський зв’язок із Україною гміна, що знаходиться поблизу Познані, підтримує через українця Руслана Дєдова, який мешкає у Любліні і є власником транспортної фірми. Він — земляк Олени, або, як кажуть поляки, зьомек.
— Ми ніколи не бачилися з ним, а виявилося, що жили в Кропивницькому на сусідніх вулицях! — говорить жінка. — Його контакт дала мені моя найкраща подруга Світлана Андріанова, сама вона зв’язала мене і з волонтерами «Мобільної волонтерської групи» на чолі з Наталі Салімовою. Так нам вдалося збудувати ланцюжок від Познані до Кропивницького.
Раз на тиждень батьки учнів Олени відвозять до Любліна все, що назбирають, і вже він доправляє гуманітарні вантажі до України. Так, від початку широкомасштабного вторгнення в Україну до Кропивницького поїхало вже 11 бусів із допомогою. А в зворотному напрямку Руслан вивозить із Кропивницького біженців…
— Звичайно, Руслан доправляє в Кропивницький та область не лише нашу допомогу, а й вантажі від ще кількох волонтерських груп, — пояснює Олена Казимирівна.
Ця допомога — і продукти харчування, і засоби гігієни, і одяг, й іграшки для дітей — усе перерахувати важко. А ще були й продовжують закуповуватися й передаватися ліхтарики й батареї до них, тактичні аптечки, спальники, павербанки, ліки та товари медичного призначення. Спектр значний, і все — заради того, щоб якнайскоріше закінчилася війна, щоб українці вже полегшено зітхнули, і щоб рашистська зараза не пішла континентом далі…
