У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Ми продовжуємо знайомити читачів із співвітчизниками, які з 24 лютого полишили свою цивільну професію і взяли до рук зброю, аби боронити Батьківщину. Ні для кого не є дивним, що військові однострої вдягнули люди мистецтва, літератори, композитори. В одному з підрозділів національного спротиву опинилося одразу троє творчих бійців.
«Геть не пишеться, бажання одне — вбивати окупанта»
Борис Гуменюк (позивний «Кармелюк») досить відома людина не лише серед літераторів. Його вірші знають і люблять чимало поціновувачів поезії. Активний учасник Євромайдану, Гуменюк 22 червня 2014 року вперше потрапив на війну, і на початку осені того ж року вийшла з друку збірка «Вірші з війни». Більшість творів, які увійшли до неї, написані під вибухи ворожої артилерії в Пісках, де Борис тримав лінію оборони у складі добровольчого батальйону «ОУН». За цю збірку поет отримав літературну премію імені Володимира Свідзінського від Ліги українських меценатів.
Згодом у видавництві «Ярославів Вал» вийшло доповнене видання. За два роки світ побачила книга автора «Блокпост», до якої, крім віршів, увійшли новели та публіцистичні одкровення. Минуло ще два роки — і Гуменюк видав «100 новел про війну». Всі вірші Борис пише верлібром (неримований стиль). Бо вважає, що за допомогою верлібра легше позбавитись патетики, пафосу, метафори чи образів.
Перший свій етап російсько-української війни літератор закінчив заступником командира батальйону «ОУН». А 2015 року на установчому з’їзді його обрали головою Української Військової Організації (УВО).
Ми сидимо з «Кармелюком» обабіч фермерського поля, яке на певний час стало своєрідним полігоном для тренувань добровольців. Він згадує перші роки війни, розмірковує про нинішнє вторгнення орків та про готовність бійців підрозділу до виконання бойових завдань.
— У мирний час воїнів вчать професії від 180 днів до 5 років, а нині нам дали на підготовку до бойового завдання лише кілька діб, — говорить Борис. — Тому вчимося і вдень і вночі. Виходу немає. Брак деяких професійних навичок замінює шалена мотивація.
Здавалося б, досвід бойових дій, поважний вік мали б давати «Кармелюку» деякі преференції, але ж ні. Він, як і всі, переповзає поміж сухого бадилля, аби не бути поміченим командиром, із завзяттям риє окопи і ретельно маскується…
— Чи можна говорити, що те, що сьогодні відбувається в країні це привід для нового етапу в творчості? — запитую Бориса.
— Геть не пишеться, бажання одне — вбивати окупанта, — миттєво відповідає Гуменюк. — Тоді, в 14 році, я один із перших видав збірку поезії. Хотілося якнайшвидше втілити в поетичні рядки свої емоції від побаченого і від того, що відчув на собі. Нині на тему війни, будення та героїзму простих наших бійців пишуть близько 800 поетів та прозаїків. І я сьогодні відчуваю себе більше солдатом, ніж поетом. Можливо, настане час, відпочине моя муза, і щось видам.
А поки Борис пише картини, вчергове доводячи: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Колегам і друзям пояснює, що це для нього така собі арт-реабілітація.
«Війна і ми»
Колега «Кармелюка» Сергій Пантюк («Сліва») теж ряснить самобутнім талантом — письменник, журналіст, перекладач, редактор, ведучий на радіо, громадський діяч, видавець.
Літературний арсенал Пантюка становлять 18 поетичних збірок, 2 романи, кілька дитячих повістей, збірка новел «Як зав’язати з бухлом і курінням» та багато публікацій у зарубіжних та українських періодичних виданнях. Твори Сергія перекладені близько п’ятнадцятьма світовими мовами. Він є учасником багатьох видавничих проєктів та засновником і організатором літературно-мистецьких акцій і фестивалів, зокрема й нині відомого як «Сліва-фест». А ще в його літературному надбанні — книги для дітей.
— Ми з Борисом Гуменюком вранці 24 лютого зідзвонилися, а ввечері вже написали заяву на зарахування до підрозділу національного спротиву, — розповідає Сергій. — Пізніше до нас приєднався й «Вогник» — актор Дмитро Лінартович, а також музикант Ігор Двигало. Вік та далеко не стройова наша з «Кармелюком» виправка не стають нам на заваді в бажанні знищувати загарбника.
За три роки до початку російсько-української війни Пантюк написав роман «Війна і ми», який став дипломантом конкурсу «Коронація слова — 2011». У ньому чимало філософських роздумів про трагічне становище молодої людини під час бойових дій. Тут є війна в Придністров’ї, кінець 80-х з бойовими діями на Кавказі (автор служив строкову службу в Азербайджані). «Війна не може зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив… Врешті, війна — вона така ж вічна, як і ми, і все питання лише в тому — в якому ракурсі ми її розглядаємо», — зазначає Пантюк.
Є сподівання, що письменник у своїй творчості повернеться після перемоги над окупантом до теми війни та особистої участі в ній.
«Той, хто пройшов крізь вогонь»
Якщо з творчістю літератора можна бути знайомим, але жодного разу не бачити його наяву, то актор весь як на долоні. Відомим Дмитро Лінартович став, коли вийшов фільм за його участю «Той, хто пройшов крізь вогонь». Дмитро зіграв у біографічній драмі воєнного пілота родом із Полтавщини. Його герой Іван Додока, прототипом якого став реальний український пілот Іван Доценко, після війни потрапляє до Канади, де неочікувано для себе стає вождем індіанського племені.
За плечима актора і барда, крім строкової служби, ще й мобілізаційний період із вишколом, хоча й коротким, на Рівненському полігоні. До масштабного російського вторгнення в Лінартовича була робота над роллю у фільмі «Осінні спогади», у якому йдеться про українського активіста, волонтера, добровольця АТО. А наприкінці минулого року актор знявся в ролі командира розвідувального добробату у фільмі «Обмін».
Якось під час спілкування Дмитро сказав, що привчив себе вивчати людей, їхні характери, взаємовідносини, зокрема й військових.
— Деякі вчинки наших бійців я пропускаю крізь себе, ставлю себе на їхнє місце, — розповідав Лінартович. — У мене десь усередині існує така собі «скарбничка», де я відкладаю епізоди з життя військових, які мене зачепили, які не залишили байдужим. І, повірте, все це я дістаю, коли працюю над роллю.
Нині в Дмитра настав в житті саме той момент, коли актор насправді став бійцем. А після бойових завдань та тренувань, як би не було важко, «Вогник» бере до рук гітару і разом зі своїм колегою по гурту «Серце» Ігорем Двигалом підбадьорює побратимів у розташуванні підрозділу.
— Можу стверджувати, що цілком слідуємо знаменитій фразі Леоніда Бикова «Хто сказав, що треба кинути пісню на війні?» — усміхається Дмитро. — А взагалі, пишаюсь тим, що в такій когорті творчих відчайдух боронимо нашу рідну землю.
