Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Фактично це репортаж із війни. Декілька десятків малюнків, які створені упродовж місяця війни, — це нерв, що болить. Художниця публікувала роботи на своїй сторінці в соцмережі, їх побачило керівництво львівської галереї «Зелена канапа» і запропонувало організувати виставку.
— Я народилася і вчилася у Львові. Закінчила Львівську академію мистецтв, кафедру сакрального мистецтва. Уже багато років живу і працюю в Києві. Декілька років тому ми з чоловіком і нашими трьома дочками нарешті реалізували мрію — побудували дім під Києвом у затишному селі Бузова Бучанського району. Чоловік має улюблену роботу, дівчата вчаться, я багато подорожую, беру участь у мистецьких пленерах. Пейзажі та квіти — це моя любов. Мої подруги казали, що на моїх полотнах світ, наче в рожевих окулярах — яскравий, свіжий, соковитий», — розповідає художниця Леся Бабляк.
Про те, що в нашій країні може розпочатися війна, жінка не вірила до останньої хвилини. Нереально, що на початку 21-го століття можливо таке варварство. Проте, снаряди над головами дуже швидко повернули в реальність. Перші дні війни здалися дуже довгими. Утім, навичка, скільки часу є для того, аби помити голову поміж «прильотами», прийшла, навпаки, швидко.
25 лютого сім’я перебралася в підвал, до них ще приєдналася співробітниця чоловіка, будинок якої на той момент був уже на території, що окупували російські війська. Машину із заповненими баками пального довелося на страх і ризик поставити на подвір’ї, бо підвал був під гаражем, у разі потрапляння снаряду в будинок це могло стати фатальним.
Довгою дорогою до Львова, де живуть батьки, Лесі також не йшло з голови те, що не взяла своїх пензлів, нічого для малювання. Тож насамперед пішла в супермаркет і купила фарби. Вибір кольорів був обмежений, а рука потягнулася за синьою і жовтою барвами. Замість паперу спочатку використовувала календарі — писала на звороті.
— Перший малюнок був невеликий, фігура жінки в розбомбленому домі. Хоча раніше я не малювала людей, мені здавалося, що це не моє. Дивлячись на ці картини ви, мабуть, впізнаєте кадри, що обійшли світ. Дівчину, що гойдається на тлі київської багатоповерхівки, у яку влучив снаряд, немовлят, що лежать у ліжечку в підвалі, людей, що проходять під зруйнованим Романівським мостом, розбомблений Харків. Я цього не бачила, але я це відчувала. Коли творила, то була в такому стані, що замість пензлів малювала пальцями, нігтями. Потрібно було вихлюпнути емоції. І для цього вистачало двох кольорів, інколи з додаванням червоного, — зазначила Леся Бабляк.
Водночас відвідувачі виставки зазначають, що попри трагізм того, що зображено на полотнах, враження від них світлі. Може, це така особливість синього кольору, але, напевне, і внутрішня переконаність художниці, що незважаючи на увесь біль, на страждання людей на окупованих територіях, розпач тих, хто втратив майно, і трагедію тих, хто втратив своїх рідних, Україна переможе в цій війні.
Фото надала Леся Бабляк
