Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Зараз уже, напевно, немає жодної української родини, котру б боляче не зачепила своїми кривавими лапами російська терористична орда. Повною мірою страхіття окупації відчули північно-західні міста-сателіти Києва: Ірпінь, Ворзель, Гостомель, Буча… Їхніх мирних жителів тривалий час не лише жахали, а й просто вбивали задля розваги «визволителі» в одностроях рашистських військ.
Учора з району ірпінських житлових кварталів «Грандлайф» і «Синергія», де вони дислокувалися, поки їх звідти не прогнали бійці Збройних Сил України та Територіальної оборони, було евакуйовано 37 людей. Про це повідомив старший науковий співробітник Інституту фізики НАН України й за сумісництвом волонтер Антон Сененко. За його словами, «європейського вигляду житловий комплекс, який тижнями перебував в окупації, перетворився на страшне видовище. Це виламані двері в квартири, розбита техніка русні на вулицях, цивільні авта з літерою V, срач у квартирах (бо ж там і квартирували зомбомірці), запах солдатського стійла в колись чепурних дитячих кімнатах».
Від нелюдів місцеві рятувалися в підвалах понівечених багатоповерхівок протягом трьох тижнів. За словами міського голови Олександра Маркушина, в Ірпені ще залишається приблизно три з половиною тисячі жителів, і влада надалі намагатиметься всіх їх вивезти, адже, навіть у звільненому місті, жодний не застрахований від влучання ворожих ракет та снарядів. Волонтер Антон Сененко додав, що «в Ірпені нині смерть усюди. Вона падає згори. Вона чекає в розтяжках. Вона очікує під цікавими предметами, підняти які так і тягнеться рука».
В очах врятованих — жах пережитого й радість, що ірпінське пекло позаду
Що таке насправді людяність — можна побачити тут, в евакуаційному центрі в Новобіличах… Стаю свідком, як до нього під’їжджає автобус із тільки-но врятованими жителями Ірпеня. Це переважно чоловіки й жінки поважного віку, які не змогли вчасно покинути місто. 84-річну паралізовану стареньку виносять на ношах. У деяких бабусь на руках їхні домашні улюбленці.
Переляканих і водночас щасливих людей зустрічають працівники поліції, ДСНС та волонтери. Останні дізнаються, кого із родичів можна сповістити про порятунок, розміщують у приміщенні центру, годують, пригощають гарячим чаєм та печивом.
Майор ДСНС Роман розповідає, що хворих відразу відправлять до київських лікарень, інші на певний час знаходять прихисток тут. Люди, що майже місяць жили без електрики, шукають розетки й заряджають свої телефони, аби зателефонувати своїм рідним і близьким. Позбавлені будь-якої інформації, деякі з них радіють такій можливості, адже думали, що світла немає ані в Києві, ані по всій Україні.
Те, що розповідають визволені із рашистської неволі українці, складно зрозуміти цивілізованій людині. Пані Валентина каже, що людяність не притаманна злодіям у російській уніформі.
«Десять днів біля нашого будинку лежали трупи людей, яких вони вбили. Десять днів росіяни не давали їх поховати», — розповідає жінка. Аж коли запах від них став нестерпним — дозволили місцевим викопати яму просто біля новобудови й поховати тіла.
Поки я розмовляв із пані Валентиною, до нас підійшов якийсь іноземний журналіст. Він майже не ставить запитань і лише слухає… Коли жінка розповідає, що серед визволителів міста були добровольці Іноземного легіону: поляки, шведи, німці, репортер пожвавлюється й перепитує її про національний склад цього підрозділу. Я ловлю себе на думці, яка раніше була б абсурдною: «наших земляків від росіян рятують німці».
Серед врятованих учора тридцяти семи жителів Ірпеня — моя мати
Серед врятованих учора ірпінців була й моя мати, з якою у мене майже місяць не було зв’язку… Знесилену й перелякану я забрав із евакуаційного центру. Під звуки вибухів і пострілів, що долітали з покинутого нею Ірпеня, вона вийшла з бомбосховища, сіла в мою автівку й усю дорогу додому дорікала мені в тому, що я, ризикуючи життям, приїхав її звідси забрати.
«Боже, мамо, який ризик?! Насправді своїм життям ризикували ті хлопці, котрі витягли тебе з підвалу; ті, що з тобою перебіжками під обстрілом дісталися автівки й довезли до сумно- або вже славнозвісного зруйнованого мосту в Романівці; ті, котрі передали тебе працівникам ДСНС» — казав я їй.
Поки їхали вулицями столиці, мама невпинно розповідала про життя під окупацією, я розумів, що їй просто треба виплеснути назовні все пережите.
На початку березня в районі ЖК «Синергія» зникло світло та мобільний зв’язок. Постійні обстріли й вибухи ті, хто залишився в будинку, пересиджували у підвалі. 20–30 осіб із маленькими дітьми там ночували й, навіть, на невеличкому багатті в повній димовій завісі готували собі їжу. Іноді люди піднімалися до своїх квартир.
В один із таких випадків до однокімнатної квартири, де жила мати, у супроводі консьєржки зайшли троє зі зброєю. 82-річна старенька не обізнана у формі одягу російських військових радо звернулася до приятельки, що час від часу носила їй їжу, російською: «Галя, это наши»? «Кто это для вас наши?» — запитали вояки. «Как кто? Те, кто родился и крестился в Украине!» — відповіла вона. Коли мамі, етнічній росіянці з Воронежа, стало зрозуміло, що це ніякі не наші, вона зі сльозами на очах запитала їх, навіщо вони вбивають мирних жителів, гатять по їхнім будинкам? Консьєржка Галина не дала їй почути відповідь зніяковілих бойовиків і просто виштовхнула матір з коридору до кімнати, чим, мабуть, зберегла їй життя.
Іншого разу мамі поталанило, коли ввечері з відром вона йшла до джерела. У підвалі, де ховалися люди, не стало води. На вулиці ніби перестали стріляти. «Кому потрібно убивати стару жінку, що йде по воду», — подумала вона. Але біля парку, що ірпінці називають «маминим», побачила молодика з автоматом. Військовий якось неприродно сіпався, наводив зброю то в її бік, то в інші.
Тікати було нікуди, і з молитвою мама пішла далі. За мить вона почула два постріли. Мама каже, що лише дома побачила кров на рукаві й рану від кулі, що ледь-ледь зачепила її руку.
Волонтери, що вивозять людей з гарячих точок, — справжні герої
У мирному житті ми часто не помічаємо навколо себе справжніх Людей. А вони є, їх багато. У воєнний час вони виділяються своєю самопожертвою, готовністю прийти на допомогу, попри небезпеку життю.
Маму й паралізовану стареньку сусідку рятували два волонтери — 40-річний пастор якоїсь християнської церкви і його 25-річний приятель. З під’їзду до своєї автівки пересувалися під обстрілами. Під час одного з них — найпотужнішого — сховалися під балконом першого поверху. Під свист куль пастор у смартфоні відкрив текст Біблії й читав його. На запитання мами, чому він ризикує задля неї життям, той відповів: «Ми можемо померти, але віримо, що воскреснемо…»
Як стало трохи тихіше, дотягли хвору бабусю до машини й повезли до зруйнованого мосту через річку Ірпінь, де її й мою маму вже чекали військовослужбовці ЗСУ та рятівники ДСНС. Вони допомогли втікачам перейти річку й сісти в автобус, який я і зустрічав у Новобіличах.
Фото автора
