Це не просто зміна програм, а докорінна ментальна перебудова, що вимагає впровадження освітніх інновацій. Надання Україні високотехнологічної західної техніки, як-от…
— Здається, закінчиться війна і Андрійко повернеться додому, усміхнеться, обійме, скаже: «Я ж казав, що усе буде добре. Ну, чому нервували?» — крізь сльози ділиться Віктор Хоменко, батько загиблого Героя України, командира десантно-штурмового взводу.
Батькам важно усвідомити утрату сина. Кажуть, у свої 24 роки він мав так багато планів на майбутнє та ще стільки усього не встиг…
— Синок тільки в 2019—му завершив навчання, отримав диплом і перше офіцерське звання, — каже батько. — Не віриться, що це було всього якихось кілька років тому. Здається, що — у іншому житті. Андрій гарно вчився, переконував, що від його знань, колись може залежати чиєсь життя… За розподіленням потрапив у батальйонно-тактичну групу, що у Чернівцях. Вона підпорядкована десантно-штурмовій бригаді. Він мріяв бути саме десантником, і з такою гордістю одягав військову форму. А практично одразу після випуску відправився в район ООС.
Андрій — молодший син у родині. Його рішення йти служити — не спонтанне. Було з кого брати приклад. Старший брат — також бойовий офіцер, зараз знаходиться на передовій.
— Обидва сини — учасники бойових дій. Обидва — із незламним характером та залізною волею. Коли розпочалось широкомасштабне вторгнення росії, вони нам із мамою не дзвонили. Казали, часу на балачки немає, лиш писали регулярно. Це були зовсім короткі вісточки, на кшталт: «Ми з України! Все буде добре! Перемога — не за горами».
Андрій до останнього казав батькам, що на полігоні. Жодної згадки про бої не було. Все говорив, що тренується. Вже від побратимів рідні дізнались, як молодший син професійно командував підрозділом, рятував побратимів і до останнього нищив окупантів.
Загинув Андрій Хоменко 3 березня, обороняючи український Південь. Того дня окупанти із самого ранку штурмували населений пункт Козаче, що на Миколаївщині. Атакували танками, БМП, артилерією, з повітря… Позиція старшого лейтенанта Андрія Хоменка опинилась у самому епіцентрі подій. Операцію українські воїни провели блискуче! Знищили ворожий танк та п’ять бойових машин піхоти. Але, на жаль, і наші підрозділи зазнали втрат. Тож Андрій кинувся рятувати товаришів. Евакуював десантників різних підрозділів бригади, вивіз поранених після повітряних та танкових обстрілів до безпечного місця, де їм надали допомогу…
Та на черзі був наступний бій. Цього разу в районі села Андрійчикове, що у Вознесенському районі на Миколаївщині. Противнику було завдано максимальних втрат, знищено понад 30 окупантів. Андрій командував підрозділом до останнього…
Побратими запевняють, помста за відважного командира не змусила себе довго чекати…Рахунок ще не завершено, та він точно піде не на десятки, а на сотні ліквідованих окупантів…
— Хлопці з підрозділу Андрійка нас підтримують, кажуть, що завдячують йому життям… Я так пишаюсь синами… Відчуття неймовірної гордості та нестерпного болю, — каже наостанок батько Андрія. — Бажаю всім українським матерям та батькам, аби вони дочекались своїх Героїв!
