Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
У свої 33 Олександр Лук’янович із Зимного на Волині отримав бажане підвищення, мав чудову дружину, придбав житло, зробив ремонт і вдруге став батьком … Здавалося б, ось він заслужений комфорт, спокій та сімейний затишок! Живи та радій!
Та саме тоді, чоловік рішуче заявив : «Звільняюсь! Іду до війська!» Рішення, м’яко кажучи, усіх шокувало… Дружина була не в захваті, плакала та намагалась відмовляти.
«Що ти? Броня мене захистить! Та й взагалі — я фартовий», — переконував Олександр. Батьків і брата взагалі поставив перед фактом. Просто прийшов у гості у військовій формі…
«Пишаюсь, синку!» — сказав батько, потиснувши руку, доки мати втирала сльози.
Тоді ніхто й подумати не міг, що електрик, який усе життя пропрацював на залізниці, стане танкістом «від Бога»!
— Це було пів року тому, а здається, що пройшла ціла вічність, — ділиться Володимир Лук’янович, брат загиблого… — Я сто разів обдумав, чого ж він так вчинив. Але тепер точно знаю — Сашко був занадто справедливим й казав усе часто в лоб. За сміливість і справедливість його усі й поважали. Мабуть, на війні він міг реалізувати всі ці якості…
Побратими діляться, що на посаді старшого механіка-водія у роті танкістів Сашко був на сто відсотків на своєму місці.
— В Олександра відразу все виходило, за що не візьметься — все «горить» у руках, — розповідають побратими. — Він дуже любив свій танчик! І не просто любив, а ще й добре знав його й вмів експлуатувати! Та й спільну мову з колективом знайшов із перших днів. Настільки приязну та доброзичливу людину ще спробуй знайти!
Після початку служби Олександр бував вдома нечасто, все ротація за ротацією… Обіцяв, що скоро настане такий довгоочікуваний мир і тоді вже вдосталь набавиться з дітками і обов’язково поїде з дружиною відпочивати! Востаннє чоловік був вдома на новорічні свята. На жаль, бажання, що його рідні загадали під келих шампанського, не здійснилось…
Після повномасштабного вторгнення окупантів родина й взагалі не знала, де саме воює Сашко. Лиш зрідка телефонував дружині, щоб сказати «Усе буде добре!», а вона вірила йому, як ніколи… Та вперше за понад десять років чоловік не дотримав обіцянки…
… 25 лютого на Київщині Олександр разом із екіпажем знищив до тридцяти одиниць ворожої техніки! Бій тривав більше ніж дві години. Ворожі сили переважали, та до такого опору, схоже, вони готовими не були. Коли ворог вже відступав під натиском наших військ, налетіла ворожа авіація. Від прямого влучання в танк Олександр загинув…
— Сашко змалечку був активним… Немов поспішав жити…Він завжди говорив про мир в Україні. Шкода, що його так і не дочекався… — додає наостанок брат загиблого Героя… — Та, завдяки Олександру й іншим українським Героям, Київ стоїть і стоятиме завжди!
Поховали бійця у Володимир-Волинському. Після болючої втрати дружина та діти Героя поїхали жити у Польщу, там їм буде безпечніше. З собою Анна взяла фотографії та нагороди чоловіка, аби завжди їхні діти пам’ятали, який у них був сміливий тато…
За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України від 2 березня 2022 року № 94/2022 солдату Олександру Володимировичу Лук’яновичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
