У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
У ці дні з окупантом воюють усі роди та види військ Збройних Сил України. Не виключенням є інаші розвідники. Нижче розповідь від одного з них, з позивним «Шаман».
«Ти сильний рівно настільки, наскільки сильний найслабший із твоїх воїнів. І коли в підрозділі слабких не залишається, підрозділ стає легендарним»
– Я – це мій підрозділ, а мій підрозділ – це я. Якщо ви говорите, що я легендарний, то поруч зі мною люди, які дійсно стали легендами. Сподіваюсь, мине час і про їхні подвиги можна буде розповідати.
…Не «Шаман» легендарний. Я просто той, хто взяв на себе відповідальність за людей. Ти сильний рівно настільки, наскільки сильний самий слабкий із твоїх воїнів. І коли в підрозділі слабких не залишається, підрозділ стає легендарним.
Про життя до війни і особисту мотивацію
– Я не кликавокупантів сюди. До війни в мене було прекрасне життя, як і у більшості українського суспільства. Трудолюбивого суспільства.
Але я хочу жити в своїй країні, де я робитиму свій вибір, висловлюватиму свої думки і щоб силою мені ніхто нічого не нав’язував. На відміну від росіян ми можемо собі це дозволити… І коли люди, які не мають права навіть слова сказати в своїй країні, які бояться свободи, справедливості, залякані тюрмами, приходять до мене додому і кажуть, що будуть тут наводити порядок, це не правильно. Вони переплутали країни і дуже сильно помилились.
«На цьому етапі ми б’ємо їх там, де ми виросли, і тактична перевага на нашому боці»
– Морально-психологічний стан у нас на високому рівні. В мене є хлопці, які воюють з пораненнями. Не хочуть відходити, а прагнуть набити якомога більше рашистів. Можливо цезвучить дещо пропагандистськи, але це реальний факт. Ми хочемо швидше закінчити це питання. Противник прийшов до нас із мечем, ми проявимо жорстокість рівно настільки, наскільки необхідно, щоб цей противник від меча і помер.
У нас одне завдання -бити ворога всіма можливими методами!
Росіяни прийшли на нашу землю. Ми воюємо біля Києва, не біля Москви. Тут немає третього варіанту, хто загарбник. Донецьк, Луганськ – то теж наші землі. І розказувати про якийсь геноцид, про визвольну війну росіян проти українців – абсурд повний. Визвольна війна може бути тільки за нашу свободу.
Мої хлопці можуть показати приклад в тому, що ворога можна бити, він не такий великий і страшний.На цьому етапі ми б’ємо їх там, де ми виросли, і тактична перевага на нашому боці.
Про цивільних на війні та вбитого мера Гостомеля
– Дуже багато місцевого населення було закатовано і знищено противником. Можна читати російську пропаганду, слухати, як вони розповідають, що рятують людей, а можна поспілкуватися з населенням і дізнатися, як вони рятувались по гуманітарних коридорах. Мені, на жаль, довелося бачити загиблих цивільних осіб.А вбитого мера Гостомеля я знав особисто. Коли він вперше побачив нас, сказав, що буде з нами разом. Я відчуваю глибокий сум, що ми не змогли забезпечити його евакуацію.
Про рівень підготовки ворога
– Насправді противник вірний традиціям Радянського Союзу і в традиціях союзу закидає нас просто м’ясом, в усіх смислах цього слова.
Так, серед них попадаються духовиті екземпляри, що воюють як в останній раз, але в основній масі своїй поводяться примітивно. Не знаю, з чим це зв’язано. Можливо з тим, що більшість військовослужбовців супротивника – молоді пацани, контрактники.
Їм тут все заважає, вони не знають місцевості, бояться людей, кожного шороху. Ми не сирійці, ми не воюємо в піжамах і за вісім років все-таки навчились. Вісім років ми тримали в голові думку про війну, саме з Росією.
Про «еліту» противника
– Так, доводилося і моїм людям брати участь (у бою.-Ред.) із одним підрозділом ВДВ. Чи бились вони відчайдушно – так, чи бились вони достойно- не знаю. Вони вмерли так, як і звичайні російські ВДВ-шники, і досі там лежать.
– Ще були морпєхи. Нічим вони не відрізнялися від десантників. Мабуть, все… Поки мені не вдалося вступати в бій з іншими. А так візуально я бачив різних. Бачив у чорній формі, на цих автозаках. Уже 200-тими я їх бачив..
«У чому слабкість кадирівців? В тому, що вони продались. Вони продали свою віру, вони продали свою країну, вони продали свою ідею»
– Кадирівці страшні? Ну, вони мають пам’ятати свого першого лідера, реального лідера. Добре, не першого, у них лідерів вистачає… Але вони мали б пам’ятати свого першого президента Дудаєва. Він тоді весь світ застеріг. Це ж не вигадка, є так. Він же сказав: «Не дай Боже вам розлютити Україну. Вони не вміють зупинятися». Чого не послухали вони його, я не знаю. Чому прийшли сюди?
У чому слабкість кадирівців? У тому, що вони продались. Вони продали свою віру, вони продали свою країну, вони продали свою ідею. Почали торгувати совістю. Люди, які так роблять, апріорі слабкі. Чи воювати з ними страшно? Не знаю, у них така сама кров, така сама плоть, як і в решти людей. Їх закривають такі самі бронежилети, і носять вони таку зброю, як інші.
Їхня ідея програшна, вони воюють за Рамзана, за президента Росії. Слабувата ідея, щоб вести війну. Я воюю за свою незалежність, а ще мщу тим, хто причинив зло моєму народу. Мені здається це трошки сильніша ідея. Чи можна їх вбивати? Та їх треба вбивати.
Про повагу до ворога
– Коли ти приїжджаєш в чужу країну, і що б ти там не говорив, про навчання, скільки б там тобі не було років – 19, 50, і розумієш, де ти знаходишся. Ти прийшов як загарбник. Отут вже повага (до нього.-Ред.) зникає. Доки вони на своїй землі, на своїй території, доки вони там тренуються, беруть участь в якихось змаганнях, захищають самі себе, воюють з терористами, хай навіть так – тут ще буде якийсь відсоток поваги. А коли вони переступили лінію, взяли у руки зброю і направили її у мій бік, розмови про повагу не буде ніякої. Буде просто холодний розрахунок.
Я просто вірю в те, що Бог на нашій стороні.
Росіяни там моляться, обожнюють просто фільм «брат». Так от пригадаютьнехай, за що там головний герой боровся. Ким він був по факту. Він теж був військовим. За що він боровся? Це його слова: «У кого правда, тот и сильней». Правда у нас.
«Цікава така історична паралель. Оборона відбувається реально по київському укріпрайону»
– Росіянам важливо там не саме місто, вони навіть не знають, як воно правильно називається. Цю територію вони з першого разу на карті не покажуть. Їм важливий вихід на місто.
Усе-таки оборона тримається по річці, якщо ми візьмемо цікаву історичну паралель. Так от нині оборона Києва проходить по київському «укріпрайону».
У тих містах оборону тримали наші предки проти фашистських загарбників.
І що хочуть зробити росіяни? Те, що хотіли зробити нацисти, фашисти, гітлерівська Германія.
Намагаються вийти на оперативний простір для здійснення маневру і взяти Київ у кільце. Вони просто тикаються зараз як сліпі кошенята і пробують, де вони можуть налагодити понтонну переправу, перейти річку, втримати плацдарм.
Думаю, вони вже зрозуміли, що програли, але їхній фюрер за роки свого правління виховав їх так, що його вони бояться більше, ніж смерті.
