Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Василь Штефко із Кушниці прийшов у 128-му бригаду, щоб бити росіян, котрі самі перетворилися на загарбників, руйнують нашу інфраструктуру, вбивають мирних людей і поводяться гірше нацистів.
У 2004 році на заробітках у Росії Штефко втратив обидві ноги і на протезах повернувся додому, в рідну Кушницю. А коли Росія вторглася в Україну, просто не зміг сидіти дома.
«Я не спав дві доби, коли побачив, що відбувається, — каже Василь. — Просто не зміг сидіти дома, зібрав речі й пішов у військкомат. Зізнаюся зараз перед командуванням, що збрехав там, — сказав, що в мене тільки один протез. І попросився в 128-му бригаду. Свого часу я служив у армії, вмію стріляти, непогано воджу машину. Люди, котрі не бачать протезів, навіть не здогадуються, що в мене немає ніг. Тут я за званням сержант, а за посадою — водій, служу в роті вогневої підтримки.
Мій батько так само „незаконно“ потрапив на фронт у Другу світову. Йому було 15 років, але він сказав, що має 18, і пішов воювати. Дома мене чекає дружина й 11-річна донька. Вони переживають, але й пишаються, що я захищаю країну…»
Василь Штефко з Кушниці — унаочнення для двох категорій людей. По-перше, для тих хлопців, що сидять у тилу й придумують будь-які причини й аргументи, щоб залишатися там і далі (вони «забули», що захист країни — це не бажання чи право, а закріплений у Конституції обов’язок громадянина).
І, по-друге, для росіян. Країну, яку йдуть захищати такі люди, перемогти неможливо.
Прийде час, і Василь Штефко своїми протезами розтопче двоголову курку на російському гербі!
