Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Михайло Ратинський живе в Ізраїлі вже понад 20 років. Покинувши рідний Харків, поїхав на історичну Батьківщину, але зв’язків з друзями не поривав.
Коли почалася війна, у 2014 році неодноразово прилітав до України, привозив гуманітарну допомогу, пікетував посольство РФ.
24 лютого, коли почалося вторгнення рашистів, зрозумів — нова хвиля війни буде набагато кривавішою і важкою.
В Ізраїлі він працював у медичній установі, тому не вагаючись, вирішив, що його місце — тут, у медчастинах ЗСУ. Разом зі своїм давнім другом, харківцем, учасником російсько-української війни Андрієм Борисенком (нагородженим за бої 2014-2015 року орденом «За мужність». — Ред.), вони стали до лав Збройних Сил України.
Пам’ятаю, як він мені написав: «Усе, я тепер сержант ЗСУ! Згідно зі званням!». Сержантом Михайло став ще у радянській армії.
— Вісім років тому, 2014-го, я їхав у Слов’янськ до Андрія (Борисенка. — Ред.) з гуманітарною допомогою і хотів показати роботу медиків. Тоді було затишшя після Іловайська, показувати було нічого… Тепер повертаю борги…
Нині почалася, як він каже, «наша робота».
Поранені, контужені…
Довга дорога. Шпиталь, здати поранених, ковтнути гарячої кави, перекурити і назад, до своїх.
…Дорогою у рації чути «прямий репортаж» із передової. Спокійні голоси…
-Приціл… правіше… заряд… 2 міни…
-Пішли…
-Чекаємо …
Голоси спокійні, наче на будівництві кранівнику командують «Віра-майна»… Робота…
Ще один рейс… Ще…
Михайло говорить спокійно, трохи захрип.
— Настрій у народу бойовий. Над орками іржуть, попри втрати. Зовсім молодих серед нас практично немає… Наймолодші — десь 25+…
