У ніч на 11 червня вони завдали нових ударів, внаслідок яких було пошкоджено мости на сухопутних в’їздах до півострова. Зокрема,…
Бездарні путінські генерали, які здатні лише на те, щоб віддавати накази бомбити мирне населення й підрізати парашути своїм льотчикам, кидають у м’ясорубку бойових дій дедалі більше молодих солдатів. У той час, коли після нещадної відсічі з боку українських захисників полководці РФ залишають поранених — обгорілих, стомлених і замерзлих своїх «синків» на полі бою, а загиблих ховають у кращому разі з номерком на нозі, наші командири опікуються життям кожного свого підлеглого. Річ у тім, що медичне забезпечення української армії побудовано на принципах людяності, співчуття, бойового братерства та професіоналізму. Кожен з наших хлопців і дівчат знає, що у разі поранення за будь-яких обставин побратими не залишать без надання медичної допомоги й намагатимуться зробити можливе й неможливе заради врятування неоціненного життя. Виявилося, що один із принципів Науки перемагати: «Сам гинь, а товариша рятуй», який свого часу виклав один із відомих російських полководців, притаманний саме Збройним Силам України, а не сучасній російської армії.
На жаль, війна не обходиться без втрат… Але українські військові лікарі разом зі своїми цивільними колегами цілодобово рятують життя наших військовослужбовців навіть у разі тяжких поранень.
Про неймовірну силу українського духу й жагу до життя наших захисників, яких евакуювали після поранення, розповіли у Дніпропетровської лікарні імені І. І. Мечникова.
— 30-річний Анатолій дістав поранення під Запоріжжям. 120-мм міна впала йому майже під ноги, — розповідає гендиректор лікарні Сергій Риженко. — За секунду він побачив, що нога разом із черевиком полетіла, залишилася на снігу червона пляма та закривавлений шнурок, згорнутий у цифру 8. Велика крововтрата. Хірург-травматолог Карім чіткими рухами обрізає шматки плоті, що звисає, обробляє і готує до операції — необхідно сформувати кукси, щоб у майбутньому добре сів протез. Анатолій терпить… соромиться й просить вибачити, що два тижні не купався… війна, не було води.
Він попри все хоче залишатися сильним — передусім у власних очах.
— Свою міну я не почув, — каже Анатолій. — Відірвана до коліна нога непокоїть фантомними болями.
Удома у Скадовську його чекають дружина та двоє маленьких синів.
Ми обов’язково переможемо! Хоч би як нас бомбили — вистоїмо й захистимо цивілізацію від рашистської темряви!
