Чи враховують під час рекрутингу до війська освіту та досвід цивільної роботи за фахом у цивільному житті? Попит на які нові посади в Силах оборони створив стрімкий…
Ситуація щодо російського вторгнення
Черговий день нашого опору. Нагадаю – десять днів тому наші вороги давали нам максимум 9 годин, більшість наших друзів насправді вважали так само, і навіть ті, що найбільше в нас вірили давали Києву не більше трьох днів, а Харкову та Маріуполю добу. Тож нас вже недооцінили в 24 рази, а хтось «лише» втроє-вдев’ятеро. Насправді все лише починається.
Все лише починається. І ця теза містить для нас одразу дві новини – погану та хорошу.
Погана новина в тому, що наступний тиждень буде значно важчим за той, що ми прожили. Час відносно легких перемог закінчується, і не тому що ми стали гірше воювати, а навпаки, ми воюємо краще з кожним днем. Але ворог нарешті почав з нами рахуватись, у них закінчились дебільні уявлення про «переможний похід» і тепер війна стає зовсім іншою.
За каноном комп’ютерної гри ми блискуче пройшли перший левел і в нагороду вийшли на другий, де монстрів набагато більше і вони прокачаніші. За повагу ворога доводиться платити і ціна чимала.
Вона вже йде у Харкові, Маріуполі та Чернігові. Орки змирились із тим, що «легка прогулянка» а-ля Крим-2014 не відбулась. На такий випадок у них є лише одна «заготовка» – тактика випаленої землі, знесення «під нуль» мирних міст та максимальні жертви мирного населення. Їм стало плювати в якому стані вони окупують Україну. Хай хоч суцільною руїною, засипаною трупами жінок та дітей. Їм не звикати.
Так само вони не жалітимуть і свого гарматного м’яса. Після шаленої артпідготовки та бомбардувань наступатимуть знаменитою жуківською «русской трьохслойкой», коли першу хвилю тупо кидають на забій, другу також і лише третя заходить на позиції виснажених оборонців, коли у них закінчується боєкомплект. Тим часом кінцева мета війни для них зовсім не змінилась – це саме окупація всієї України та ліквідація її як незалежної держави. І наразі на реалізацію цієї мети вони кинуть весь наявний ресурс. Тому впродовж наступного тижня попередній тиждень буде вважатися нам легкою розминкою перед справжньою війною.
До речі, останні події у Херсоні підтверджують все сказане вище. На дев’ятий день війни РФ контролює лише один обласний центр із 25, і той м’яко кажучи не найбільший. Херсон для них був не те що не планом А, але навіть не Б чи В. Планом А був Київ, планом Б – Харків, який у їхній совковій парадигмі вважається нашою «першою столицею». Ну на самий крайній випадок могла бути Одеса, але ніяк не провінційний Херсон.
Тож якщо РФ розгортає пропагандистську кампанію зі «столицею» у Херсоні – це хороша новина: Кремль для себе визнав, що ні Київ, ні Харків, ні Одесу він швидко не візьме, і вирішив стартувати звідки можуть.
Але те, що пуйло змирилось із тривалішим часом війни, геть не те саме, що він визнав поразку і готовий домовлятись про мир на наших умовах. Навпаки, це означає що Харків та Київ спробують дотискати і брати «ізмором», раз провалився швидкий штурм. Облоги, масовані артобстріли та бомбардування і лише потім штурм – всім нашим великим містам відведено роль Грозного чи Алеппо. І саме ця нова тактика ворога визначатиме характер війни наступні тижні.
Де ж хороші новини? Невже нема підстави для оптимізму?
Навпаки, є і дуже серйозні. Просто це оптимізм дорослий, а не дитяча радість та ейфорія, яка безпідставно виникла у багатьох з нас після перших перемог. Позитивні новини в тому, що наступний раунд, орієнтовно від тижня до трьох – найважчі. От далі вже реально ставатиме легше, і піде відлік часу до абсолютно детермінованої, неминучої нашої перемоги.
У ворога нема такого ресурсу, який був у Чечні або Сирії. Натомість у нас є ресурси як людські, так і військово-технічні – незрівнянні із ресурсами чеченських та сирійських повстанців. І до речі, незрівнянні із ресурсами наших предків під час всіх попередніх наших воєн за незалежність.
Ворог не має готового запасу гарматного м’яса, вже зараз в боях задіяно 95% того, що вони приготували для цієї війни. Недооцінка українців на стадії планування війни вже коштувала московитам дуже дорого і коштуватиме ще дорожче.
РФ готується до тотальної мобілізації, але цього не варто боятись. Така мобілізація – це тривалий процес. До 20 квітня мають лише провести паперову роботу у військкоматах, потім сам призов займе ще не менше місяця, а то і до трьох. Тож реальні нові ешелони орків ми побачимо не раніше червня, а це вже запізно. На той час ми маємо вже давно утилізувати нинішню армію вторгнення.
У Кремлі добре розуміють цей розрив у часі, тож нинішньому ударному угрупованню наразі наказано дотиснути нас максимально швидко – і тому наступний тиждень-два вони створять нам великі проблеми. Але це буде саме їхній останній ривок, надзусилля, з шаленою жорстокістю і до нас, і до своїх. Коли ми витримаємо цей шалений натиск відчаю, вони посипляться. І тоді піде відлік часу до Перемоги.
Головне – морально витримати ці тижні. Треба просто зрозуміти – спринт закінчився, починається марафон. Спринтовий забіг ми виграли з розгромним рахунком. Тепер слід перебудуватись на психологію марафонця – де головне не ривок, а витримка та вірний розрахунок сил.
А тим часом не вестись на всякі «припинення вогню». Слід розуміти, що мета РФ незмінна, їх влаштовує тільки наше знищення. Тож якщо вони погоджуватимуться на «перемирря», то виключно тоді, коли їм це вигідно, а нам навпаки.
Їм потрібно виграти час щоб відмобілізувати нові резерви, плюс налагодити тилові комунікації воюючого зараз угруповання (у них наразі повна дупа із логістикою), а також окопатись на стаціонарних позиціях там де провалився наступ. Нам навпаки – категорично не можна дати їм ці можливості. Життя, збережені зараз шляхом призупинення війни, обернуться значно більшими втратами трохи пізніше. Наш шанс – утилізувати орду, яка вже на нашій землі, швидше ніж наготують нові порції гарматного м’яса. Перемовини з орками мають сенс лише з позиції сили, коли РФ стане зрозуміло, що війна саме програна вщент – а це ще явно не той час. Наразі жодні перемовини сенсу для нас не мають, і це треба максимально доносити «нагору». Зрештою, це загальнонародна війна, і наш голос має бути почутий керманичами.
Ну і щоб два рази не вставати – про закрите небо. Нагадую українцям, ображеним на НАТО, що нам взагалі-то ніхто нічим не зобов’язаний. НАТО чесно захистило всіх членів Альянсу, дало пуйлу чітку відповідь на його запитання: «готовы ли вы умирать за Нарву?». І відповідь виявилась геть не тою, на яку він розраховував. Ну а країні, яка десятиліттями гралась у кучміську «багатовекторність», потім просила ПДЧ, але в реальності до війни із РФ мала в країні підтримку вступу до НАТО ніколи не більше половини населення, соррі, але ніхто нічого не обіцяв. Нам і так допомагають у безпрецедентному раніше масштабі, і трохи наївно вимагати від НАТО вступити у відкриту війну, яка із ймовірністю 99% перейде у війну ядерну, заради країни – не члена Альянсу.
Спробуйте пояснити звичайному німцю, французу чи навіть англосаксу чому він має отримати реальну перспективу ядерного удару по його країні заради країни, про яку нещодавно взагалі не чув. А ще пригадаємо, як ми, українці, реагували на війни та геноцид у інших країнах, як «активно» ми долучались, наприклад, до операцій НАТО в Югославії чи Афганістані тощо, у Сирії або Лівії (де так само РФ нищила мирне населення). Чи ми хоча б обговорювали між собою який-небудь геноцид у Руанді – і трохи прикручуємо фітіль нашого ображеного пафосу. Ми самі не кращі за західноєвропейців і нам ніхто нічого не завинив.
Чи закриють нам небо? Це можливо, але ще не зараз. Події на ЗАЕС дуже збільшили шанс на такий розвиток подій, але все одно потрібний час. Коли всі телеканали Заходу ще місяць транслюватимуть наші зруйновані міста, у рядових виборців та платників податків ситих спокійних країн можуть прокинутись совість та емпатія і вони можуть по іншому поставитись до перспективи людських втрат їхніх співгромадян. Але до цього не просто дозріти, знову ж таки – ми тим часом маємо витримати самі. Тобто ми і так не самі. Дякуємо за те, як допомагають, просимо ще зброї, чекаємо добровольців у індивідуальному порядку. І настроюємось на марафон.
Наразі перейти в режим марафону – головна запорука перемоги. Все насправді залежить саме від того, чи ми всі – від рядового цивільного чи бійця ТрО до головкома – психологічно перебудуємось, не зламаємось від того що «цей дощ надовго». За цієї умови кожний наступний день працюватиме саме на нас, а не на ворогів.
Виграли спринтовий забіг, так само маємо виграти марафон. Переможемо. Слава Україні.
