Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Кадри наслідків боїв і бомбардування Охтирки були у стрічці всіх світових та українських інформагентств. Попри атаки і авіанальоти, місто не здалося окупантам.
Один із учасників насправді героїчної оборони Охтирки, майор, заступник командира понтонно-мостового батальйону Дмитро наразі перебуває в госпіталі. Він розповів, як починалася війна, як окупанти намагалися зламати оборону міста і як їм відповіли українські захисники. Далі пряма мова Дмитра.
— У ніч з 23 на 24 лютого я ніс у полку службу в добовому наряді черговим частини. О 4:50 мені зателефонував наш юрисконсульт і сказав, що Велика Писарівка під артилерійським вогнем. Буквально за декілька хвилин зайшов командир і спокійним голосом сказав: оголошуй збір частини.
— Зранку почали прибувати резервісти, тероборона. Мене вразила їхня зосередженість і впевненість у своїх силах. Всі отримували зброю та боєприпаси. Ми не піхотинці, не десантники. Наша військова частина — це полк підтримки. З озброєння нічого важкого — лише стрілецька зброя та гранатомети РПГ-18. З часом почала надходити інформація про рух ворожої колони до Охтирки. Ми точно знали, що техніка рухатиметься повз нашу частину. Десь об 11-й ранку це й відбулося. Ми заздалегідь зайняли вогневі позиції вздовж дороги і атакували колону зі «стрілкотні» і гранатометів. Авангард колони ми розбили. Переважно це були вантажівки. Ворог відступив.
— Увесь ранок командир полку організовував кругову оборону міста. Розставляв підрозділи і засоби, визначав сектори відповідальності, організовував групи швидкого реагування, групи мінування та розмінування. Тим часом начальник штабу організовував охорону та оборону частини. У місті дислокувались певні механізовані й артилерійські підрозділи. Вони стали основою оборони. Ми, як інженери, взялися за свою основну роботу,здійснювали інженерне забезпечення оборони. Обладнували мінні шлагбауми, мінували мости, підходи тощо. Також організували ефективне спостереження. Це наша рідна земля. Ми тут все знаємо. Ми розуміли, що ворог буде мститися. О 15-й годині нашу частину накрили з «Ураганів», але більша частина артилерійського вогню була спрямована на цивільну інфраструктуру. Найбільше від цього удару постраждали дитячий садок та житлові будинки. Були загиблі і поранені. Після цього до нас в місто приїхали два закордонні журналісти. Вони хотіли показати наслідки обстрілу дитячого садочка, однак стали свідками подальших, ще більш кривавих і драматичних подій.
— 25 лютого ворожі колони знову спробували заїхати в місто, однак ще на під’їздах були знищені артилерією. Наші артилеристи і піхотинці – неперевершені. Згодом частина знову опинилася під обстрілом окупантів. У нас є військовослужбовці строкової служби. Їм наказали перечікувати артилерійські удари у сховищах і взагалі не долучатися до бойових дій. Та хлопці рвалися в бій. Просили дозволу, якщо не воювати, то принаймні заряджати зброю та підносити боєприпаси.
— 26 лютого о першій годині дня на чотириповерхову будівлю казарми, в якій ми оборонялися, впала перша вакуумна бомба. Я був у казармі. Будівля була повністю знищена. Я почав витягати людей з-під завалів. З часом помітив, що щось ллється мені в очі і заважає бачити. Це була моя кров з рани на голові. Побіг в санчастину, аби перев’язати голову. На шляху до неї зустрів дружину. Вона — зв’язківець, але має навички в наданні першої медичної допомоги. Тільки я туди прибіг, як і в санчастину влучила бомба. Тепер і я, і всі інші опинилися під завалами. Нас відкопували понад 4 години. Розбирати завали доводилося голими руками. Важливо було робити все швидко, аби люди не задихнулися. Також була пожежа, але на це ніхто не зважав. Разом з нами постраждали і данські журналісти, які потрапили під обстріл у місті. Не знаю, чи вийшов у них репортаж про ці події.
P.S. Пізніше була організована евакуація поранених. Так Дмитро й інші опинилися в госпіталі. Його дружина зазнала поранення ноги. Він — поранення голови. Це вже друге поранення Дмитра. Вперше він був поранений під час захисту рідної землі від російських окупантів у 2014 році в районі Донецького аеропорту. Офіцер підкреслює, що він та його товариші себе героями не вважають: «Ми робили те, що мали робити». Дмитро каже, що командир полку своїм спокоєм і впевненістю надихав людей, вів їх за собою. Тож усі діяли як одне ціле. Тим часом ситуація в Охтирці постійно напружена. Наші військові обороняють місто, яке є важливими транспортним вузлом.
Фото учасників оборони Охтирки
