Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти окремого батальйону морської піхоти матрос Володимир на псевдо «Загора» на війні лише пів року. За цей час воїн встиг переосмислити рішення, прийняті раніше, і зрозуміти – цього разу він не помилився.
– Я з дитинства твердо знав, що буду військовим, тому після закінчення школи у 2018 році вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Щоправда, я мріяв про піхотну спеціальність, але, на жаль, туди не вдалось вступити, проте вдалося вступити на факультет «Ракетних військ і артилерії». І це був провал… Мені геть не подобалося навчання, відчував, що то не моє. Тож за рік до випуску вирішив не пересилювати себе і звільнився, – пригадує Володимир.
З Академії хлопця відправили на строкову службу, яку він проходив на посаді стрільця-регулювальника в комендантській роті у Львівській області упродовж 2,5 місяців. Потім Володимир повернувся додому, в Запорізьку область, де одразу пішов до військкомату, щоб більше не гаяти часу, а бути там, де він потрібен – на передовій.
– Якщо чесно, мені соромно перед самим собою, що згаяв 3 роки на навчання. Не тому, що це не знадобилося чи не було корисним досвідом, просто така вже вдача. Мені від початку не потрібне було ніяке звання, адже офіцерські погони я б отримав через рік, але зрозумів – на війні я мушу бути вже сьогодні. Тож контракт, який я підписав у 2021 році з Військово-Морськими Силами України, став єдино правильним рішенням, – роздумує військовий.
Нині у Володі триває його перша ротація на передову, проте попри юний вік і відсутність бойового досвіду, з властивим йому максималізмом він із безоглядністю чітко та вправно виконує накази командирів. А ще хлопець з перших днів показав, що його слова не розходяться з ділом.
У колективі морпіхів Володимир почувається, мов риба у воді. Адже він знаходиться в колективі однодумців. З ним поруч несуть службу ті, хто вже служив і має за плечима не один бій. Є й такі, що взагалі не мали з армією нічого спільного і військового досвіду набули тут.
– Коли я повернувся додому після строкової служби і зустрівся з старими товаришами на «гражданці», то зрозумів – я ніколи не повернуся в компанію тих, хто здатен у такий час триматися за мамину спідницю і думати про розваги. На війні важливо, щоб поруч були надійні люди. І на сьогодні я впевнений у кожному побратимові, – говорить військовий.
У свої 20 років хлопець, попри службу і обмаль вільного часу, намагається жити, як то кажуть, на повну. Захоплюється спортом, спортивною стрільбою, музикою, читає різноманітну літературу з психології.
У найближчих планах Володимира – подолати смугу перешкод морського піхотинця, щоб отримати право носити штормовий берет.
Вдома на хлопця чекає мати та вітчим, а ще кохана дівчина, які вірять, що їхній Володя обов’язково повернеться.
Фото Дмитра Завтонова та з власного архіву Володимира
