Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
18 лютого ми традиційно згадуємо події героїчної оборони Дебальцівського плацдарму. Цей день назавжди ввійшов в історію як момент, коли українські військові зробили неможливе. Попри серйозну чисельну перевагу жорстокого й підступного ворога та несприятливу тактичну обстановку, вони зуміли не просто вийти з дуже скрутної ситуації, а зламали наступальний дух російських окупантів, припинивши просування «русского мира» на довгі роки. Але передусім — це день пам’яті тих, хто поклав своє життя, щоб ми могли жити у вільній незалежній Україні. День шани тим, хто, попри поранення та хвороби, залишився сильним духом. День вдячності тим, хто, пройшовши пекло зимових боїв, і сьогодні залишається в строю та захищає Україну зі зброєю в руках. Кожен із нас згадає імена своїх живих і полеглих друзів, побратимів та близьких. Але точно ніхто не залишиться байдужим.
Миттєвість, закарбована назавжди
Людина, яка у бронежилеті, з автоматом у руці та рюкзаком на плечі зістрибує з підніжки височенного військового КрАЗа-всюдихода, почувається і має вигляд дуже незграбної. Доля дала мені можливість буквально декілька годин бачити своїми очима один із передових блокпостів Дебальцівського плацдарму тоді, коли там було ще відносно спокійно. Знадобилася мить, аби зрозуміти, кого стосувалася багатоповерхова солдатська лайка: «Зніми берет, ідіоте, інакше я його зараз прикладом зніму!». Але ще більше здивував спокійний, врівноважений голос того ж самого старшого сержанта наступної миті:
— Ви не ображайтеся, пане капітане. Таку форму тут не носять. За триста метрів ворог. Добре, що їхні снайпери не зреагували…
Я подякував вояку за турботу. В рюкзаку виявився резервний блок вічно дефіцитних у полях сигарет. Хлопці передали залізну чашку з не менш дефіцитною гарячою міцною кавою. Під акомпанемент далеких вибухів і дещо ближчих, але ще безпечних для нас кулеметних черг розповіли про свої бойові будні. Про те, що цей блокпост, «Балу», названий на честь їхнього командира — капітана Ільгара Багірова, який відбив його у ворога, а згодом, потрапивши в засідку під час розвідки, підірвався на гранаті, аби не потрапити в полон. Ненависть окупантів була такою, що навіть після смерті вони довго відмовлялися повернути тіло героя. Розповіли про обстріли ворога та про ситуацію, яка найближчим часом точно не обіцяла нічого хорошого.
…На випадок мінометного обстрілу треба ховатися… на дорозі. Асфальт — єдине місце, куди не лягають російські міни та снаряди. Ділянку міжнародної автостради «Київ — Ростов» ворог береже, адже планує по ній наступати. Це значно легше, ніж буксувати бронетехнікою у розмоклих полях.
Роби, що повинен…
Воїни розказали, як місцева знаменитість, 50-річний доброволець-«афганець», ветеран декількох війн, зумів вкласти гранату з «підствольника» у відкритий люк ворожої БМП… Славний був феєрверк… Після цього росіяни з відкритими люками в атаку не їздять… А молодому хлопчині, який тільки-но прибув на їхню позицію, взагалі пощастило першим же пристрільним снарядом з гармати нашої «бехи» ліквідувати автомобіль ворожої розвідгрупи…
Мозок відмовлявся вірити в почуте й побачене. Зміст розповідей викликав жорсткий дисонанс з інтонацією та виразом обличчя оповідача. Загартовані суворою реальністю, люди говорили про жахливі речі без страху, без жалю, без сумніву. Їхні очі не горіли оптимізмом, але воїни дивилися у майбутнє з гідністю та впевненістю професіоналів. Готові до всього. І навіть на вигорілому дощенту остові шістдесятого БТРа, наче зачарована, уникнула полум’я єдина деталь. Мертва, чорна від нагару машина продовжувала кричати написом на контрастно білому автомобільному номері: «Путін — хуйло!».
Міцніші від металу й бетону
Через якихось декілька тижнів це місце змінилося до невпізнання. Шквальний артилерійський та прицільний танковий вогонь перетворив у будівельне сміття бетонні блоки укріплень, знищив бронетехніку та старенькі радянські «фаготи». Пошкоджений снарядами дах бліндажа, колоди для якого ми привезли тим самим вантажним КрАЗом, прикривав смертельно втомлених воїнів навіть тоді, коли укріплення до пояса затопила крижана тала вода. Осколки небезпечніші, ніж холод. Затвори перетруджених розжарених автоматів доводилося перезаряджати обухом сокири. Оточені з чотирьох боків, воїни 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади та оперативно-бойової прикордонної комендатури під шквальним артилерійським вогнем вели кругову оборону. А їм на допомогу проривався у зустрічному бою підрозділ 30-ї бригади. 30 січня 2015 року, коли російський Т-72 нищив гусеницями залишки форпосту, хлопці з відчаєм приречених кидали в нього ручні кумулятивні гранати. І таки зуміли пошкодити ворожий панцерник та взяли живими (!) російських танкістів.
Зрештою на багатостраждальному блокпосту не залишилося ані цілих укріплень, ані важкого озброєння. За винятком одного — волі та стійкості українських героїв. Попри шквальний артилерійський вогонь, попри штурмові дії ворожої піхоти та бронетехніки, попри поранення і втрати товаришів, вони продовжували тримати оборону. І лише після наказу про вихід, знищивши пошкоджену техніку та припаси, які не змогли забрати, зі зброєю в руках покинули опорний пункт. Як і тисячі захисників десятків інших опорних пунктів.
«Ми пропонували росіянам здатися»
Олег Вінницький. На час подій військовослужбовець Державної прикордонної служби України, старший прапорщик:
15 лютого із настанням режиму «тиші» було відносно спокійно. Продовжувалися лише нечасті обстріли з мінометів. Однак наступного ранку почалося пекло. З 09:00 розпочався артилерійський обстріл. Під прикриттям щільного артилерійського та мінометного вогню нас атакували чотири БМП, одна МТЛБ, два танки. За ними йшла піхота. Воїн ЗСУ з позивним «Сєпар» (військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади Юрій Красноармійський. — Авт.) знищив вогнем з РПГ-7В танк противника та БМП з командиром ворога, який керував атакою, на борту. Терористи спробували евакуювати його танком, але шквальним вогнем з кулемета, ГП та РПГ ми не дали піхоті ворога й танку наблизитися до БМП. Ми запропонували їм здатися. Гарантували життя й медичну допомогу. Однак екіпаж продовжував вести вогонь та командувати атакою. Танк і піхота ворога підійшли практично впритул — церемонитися не було часу. Наш шквальний вогонь зі стрілецької зброї вже не міг стримати ворога (відстань була надто малою). Відбиваючись ручними гранатами від піхоти ворога, я кинув дві Ф-1 в БМП. Вогонь з боку БМП та команди в радіостанцію терористів припинилися, але нам було не до цього — на блокпост заїхав танк, зробив кілька пострілів з гармати. Я двічі влучив по танку з РПГ-7В, але шкоди йому завдати не вдалося. Танк спробував відійти полем на Чорнухине. Вже у полі танк «наздогнав» Юра «Сєпар» пострілом з РПГ-7В та перебив гусеницю. Терористи втекли. Дякую хлопцям зі 128-ї гірсько-піхотної бригади, які виручили боєкомплектом. Своїх патронів у нас на той час уже не залишалося. У посадках терористів ми поклали багато. Бачили це по вирвах.
Юрій Красноармійський. На час подій військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади Збройних Сил України, старший солдат:
Били міномети спочатку. Потім уже важка пішла. 152-гі. «Гради» раз прилітали. Танки їздили. Просто по нашому блокпосту. Зразу по чотири, по три заїжджали. Ну нічого, тримались. Після бою думаєш: «Чого там бігав? Могли застрелити…» Бій починається — забуваєш про це, і знову — вперед. У бою не думаєш. Щоб його підбити! Щоб він уже більше не приїжджав!
Перед виходом у нас залишалося небагато боєприпасів. А проти важкої техніки практично нічого вже й не було. Залишалося декілька «мух» — штук 10-15, і на РПГ зарядів вісім. Командував обороною блокпоста капітан Шевченко. Він «замовив» удар «Градів» просто поряд із блокпостом. Вони нас сильно виручили. Я думав про одне: щоб вижити і щоби люди, які у нас на блокпосту, теж не постраждали.
Анатолій Шевченко. На час подій командир блокпоста «Балу», командир роти 128-ї гірсько-піхотної бригади, капітан:
Противник був досить професійним. Був випадок, що підповзли метрів на 50 до блокпоста. Видно, що воювали не шахтарі, а підковані професійні найманці. Але наші хлопці трималися, не підпускали ворога, не віддали їм блокпост. Нормально працювали й автоматами, й «підствольниками». Часто навіть не було де сховатися — у відкриту стріляли, не боялися.
У масштабах війни
Починаючи з травня 2014 року, штаб АТО провів понад 40 операцій, звільнив від ворога більше ніж 60 % території Донецької та Луганської областей, визволив понад сто населених пунктів, зокрема Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ, Сіверськ, Рубіжне, Торецьк, Лисичанськ, Дебальцеве та інші. Були створені всі умови для повного блокування бойовиків у районах міст Горлівка, Алчевськ, Кадіївка, Луганськ та Донецьк. Планувалося завершити ліквідацію незаконних збройних формувань до середини вересня. Розуміючи, що програє, Кремль ухвалює рішення про відкрите вторгнення регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації на територію України. Співвідношення сил та ситуація кардинально змінюються. І станом на 27 січня 2015 року безпосередньо в районі Дебальцівського плацдарму менш ніж п’ять тисяч воїнів Збройних Сил України з 50 танками, 40 артилерійськими системами та 15 реактивними системами залпового вогню протистояли дев’ятнадцяти тисячам російських окупантів зі 120 танками, 180 артилерійськими системами та 60 реактивними системами залпового вогню.
Мовою документів
«Програючи у чисельному складі, українські підрозділи були змушені відійти на вигідні рубежі, — свідчить „Аналіз Генерального штабу ЗСУ щодо бойових дій на Дебальцівському плацдармі з 27 січня до 18 лютого 2015 року“. — Близько 17:00, відповідно до розпорядження начальника штабу АТО, підрозділи 1-ї батальйонної тактичної групи 30-ї механізованої бригади були виведені в райони південно-східніше Луганського для обладнання нових рубежів оборони. Останніми виходили підрозділи батальйону „Донбас“. Виходячи з Логвинового, вони захопили в полон 18 бойовиків.
Основу оборони склала 3-тя танкова рота 1-ї танкової бригади, яка мала у своєму складі 8 танків Т-64 БМ „Булат“. Після прибуття рота зайняла та приступила до інженерного обладнання рубежу на південній околиці Луганського.
Інженерна машина ГМЗ-2 зведеного інженерного загону 703-го інженерного полку виставила перед позиціями танкової роти мінне поле. Фланги були прикриті дистанційно встановленими мінними полями за допомогою універсальних загороджувачів „Кремінь“ та УМЗ.
Як мобільний резерв залучили 1-шу танкову роту 14-ї механізованої бригади та загін від 95-ї аеромобільної бригади.
Для вогневого ураження противника застосовувалася маневрена артилерійська група у складі 4 одиниць РСЗВ „Ураган“ та 4 одиниць САУ МСТА-С, артилерії 30-ї механізованої бригади, а також артилерійських підрозділів, підпорядкованих штабу АТО. Підрозділи Національної гвардії від батальйонів імені Кульчицького та „Донбас“ склали протидиверсійний резерв. Для ведення розвідки залучалися групи спецпризначення від 3-го та 8-го полків спецпризначення…»
Захистити захисників
В умовах, що склалися, виникла низка надскладних завдань, для виконання яких сильно бракувало і людей, і техніки. Необхідно було забезпечити рух так званою дорогою життя для евакуації поранених, доставки на позиції боєприпасів, медикаментів, усього необхідного. Треба було прикрити вихід основних сил, закріпитися на більш вигідних рубежах оборони та остаточно зупинити просування ворога. Якщо коротко — зберегти якомога більше життів оборонців Дебальцівського плацдарму й виграти час для українського війська. Ця непроста роль випала тактичній групі «Барс».
«…Зазначені підрозділи були зведені в тактичну групу „Барс“, завданням якої було не допустити завдавання ударів противника у фланг по напрямках, що сходяться, вздовж річки Луганка з боку Горлівки та Санжарівки, захоплення Світлодарська та Луганського і створення противником подвійного кільця оточення наших військ, — ідеться в аналізі. — Крім того, на тактичну групу „Барс“ покладалося забезпечення проведення конвоїв з боєприпасами, продовольством, матеріально-технічними засобами від Луганського до Дебальцевого по так званій дорозі життя, забезпечення виходу наших військ з району Дебальцевого та утримання плацдарму навколо Світлодарська, Луганського, Верхнього Лозового, Миронівського загальною площею 160 км2. Командування тактичною групою „Барс“ було покладено на начальника штабу АТО».
Олександр Сирський. На час подій начальник штабу АТО, командир тактичної групи «Барс», генерал-майор:
Коли стало зрозуміло, що втримати Дебальцеве неможливо, було ухвалено рішення про виведення підрозділів у безпечні райони. Завдання я отримав уночі 17 лютого, за 2 години до початку практичних дій. Був спланований та завданий потужний артилерійський удар по всіх позиціях та опорних пунктах противника. Це дало змогу розпочати безперешкодний рух наших військ. Дві перші колони пройшли без вогневого впливу противника, якому в той час було не до нас.
Коли говорять про те, що роль окремого воїна є не дуже великою у досягненні результату битви, — це зовсім не так. Ми маємо безліч прикладів, коли персональна мужність та рішучість екіпажу танка, розрахунку окремого вогневого засобу чи окремого воїна створювали можливості не лише для розвитку тактичного успіху, але й мали вирішальне значення для цілої операції.
Зокрема, в боях під Дебальцевим українські воїни дали багато прикладів особистої відваги, рішучості та стійкості. Тут можна навести дуже багато епізодів. Одним з яскравих взірців мужності є дії екіпажу танка під керівництвом лейтенанта Василя Божка в бою у районі Логвинового. Завдяки мужності, героїзму та високим професійним навичкам військовослужбовцям вдалося протягом дуже короткого проміжку часу знищити три танки противника та врятувати десантників 79-ї аеромобільної бригади. За цей подвиг Василя Божка нагороджено «Золотою Зіркою» Героя України.
Незважаючи ні на що, наші війська мужньо обороняли Дебальцівський виступ. Вони сковували сили противника, що переважали, не допустили проведення подальших наступальних дій ворога на інших напрямках. Значні втрати, завдані противнику, примусили його відмовитися від подальших наступальних дій, дозволили перекинути резерви сил АТО, а також забезпечили відведення наших підрозділів з Дебальцівського виступу в нові райони, де вони закріпилися на вигідних рубежах, продовжуючи виконувати поставлені завдання. Ця конфігурація зберігається і сьогодні.
Українські війська виконали всі визначені командуванням завдання. Дякувати за це слід простим солдатам, сержантам і офіцерам, які з гідністю виконали свій обов’язок перед українським народом.
Ігор Герасименко. Герой України. На час подій командир зведеного загону прикриття, командир батальйону 95-ї аеромобільної бригади, майор:
— Задум полягав у тому, щоб не дозволити противнику вести вогонь по військах, які будуть виходити. Противник був у Логвиновому, і нашим завданням було зайняти панівну висоту з цього боку, щоб їх задавити вогнем. На висоти вийшли вночі з 17 на 18 лютого. А зранку вихід. Тоді й почалась «карусель». Окупанти попрокидались і почали вилазити на свої висотки. Ну і між нами зав’язався бій. Щоб ви розуміли: окопів там не було, бо сам собою ґрунт дуже кам’янистий, плюс мороз. Тому те, що понаривали снаряди, і було укриттям.
Ми використовували танки як приманку. Танкісти це, звісно, розуміли. Просто щоб ви уявляли стан людини: він сидить у металевій коробці, в якій у нього дуже вузький кут огляду, і спеціально виїжджає, підставляючи свою броню, щоб противник стріляв. Тільки так їх можна було витягти на вогонь. Вони ж теж навчились воювати. Тільки-но вилазили, ми танками їх «давили», бо зайняли більш вигідну позицію. Якби вони почали лупити, цієї колони просто не було б.
Ми, звісно, могли піти, але від колон залишився б «вінегрет». Тут вже більше моральні принципи мають значення. От як ти будеш з цим жити, якщо міг зробити, а не зробив? Як ти воїнам в очі дивитись будеш? Ні, ми зробили все правильно. І, до речі, «двохсотих» у нас не було. Значить, хтось там зверху за нами таки дивиться.
Наслідки та висновки
Під час бойових дій у районі Дебальцевого у період з 15 січня до 18 лютого загинуло 110 українських військовослужбовців, 270 було поранено, 7 — взято в полон та 18 зникли безвісти.
Тільки безповоротні втрати ворога, за приблизними підрахунками, становлять близько 3000 окупантів загиблими, понад пів сотні танків, понад 40 бойових броньованих машин та понад 30 реактивних систем залпового вогню — знищеними.
За ведення бойових дій у районі Дебальцевого державними нагородами України нагороджено 379 військовослужбовців (у тому числі посмертно — 136), а відзнаками Міністерства оборони та Генерального штабу ЗСУ — 450 осіб.
Перебіг боїв у районі Дебальцевого вплинув на підписання так званої Другої Мінської угоди.
Російські окупанти зазнали значних втрат. Їхні війська були виснажені, дезорганізовані та деморалізовані. Це дозволило остаточно зупинити подальше просування російських військ в глиб території України.
Операція виводу військ з оточення вважається однією з найскладніших у військовій науці. Вихід українських військ з Дебальцевого називають найбільш успішним прикладом таких операцій з часів Другої світової війни.
Веслі Кларк, чотиризірковий генерал армії США:
Під час боїв, які пройшли зимою 2014-2015 років у районі Дебальцевого українські військові досягли успіху, зупинивши російський наступ і зруйнувавши російські плани захопити дві області повністю. Я можу сказати, що українська відповідь була більш ефективною в цьому випадку.
Російсько-українська війна триває. Дзвін Пам’яті у Меморіальному комплексі Міністерства оборони України вісімнадцятого лютого для мене назавжди матиме гіркуватий присмак розчинної кави з металевої солдатської чашки. Її уже ніколи не вдасться розділити з тим самим товариством безстрашних людей.
Усі вони, хто витягував окупанта з люка танка, хто влучним вогнем перетворював ворога на поживу для степових ворон Донеччини, хто до останнього залишався під вогнем, аби прикрити відхід побратимів, хто досі у строю і хто не зустрів весни 2015 року, — ціною власного життя та здоров’я дали нам шанс водити у школу дітей під мирним українським небом. Подарували впевненість, що наше військо тримає удар, як ніхто інший. Запалили віру, що жодна чисельна перевага не допоможе зайдам на нашій землі. Пам’ять. Шана. Повага.
Під час підготовки матеріалу використано інформацію з інтернет-ресурсів «Радіо Свобода», «Defense Express» та сайту Міністерства Оборони України.
Володимир Патола
