Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
«Важко повірити, що уже 7 років пройшло… А я знову на передовій і знову не впевнений, що вдасться вирватись додому на день народження сина. Артем народжувався, коли ми сиділи в бліндажі під Дебальцевим і обговорювали план виходу, так і росте в режимі «телефонного» виховання …А тепер ще й мати служить!»
Руслан Подейко ще до початку війни був людиною досвідченою. На його рахунку – миротворча місія в Сьєрра-Леоне, дві ротації у Косові, тричі був у США на навчаннях.
«Почнемо з банального, чому став військовим?» – жартома запитує Руслан. Та відповідає з максимальною серйозністю.
– Батько все життя мріяв, аби я став офіцером. Він – звичайний кочегар, лиш пройшов строкову службу. Ще перед його смертю я пообіцяв, що таки стану офіцером. І обіцянки дотримався. Хоча офіцерським погонам передували 16 років кар’єри солдата-сержанта.
Війна в Україні розпочалась для Руслана 1 березня. Каже, дату чітко пам’ятає, бо в дружини – день народження. Тільки організували застілля, як усіх підняли за тривогою.
– Відтоді про спокій лише мріяли. Навчання на Широкому Лані, охорона Мелітопольського аеродрому, півтора місяця на Херсонщині й, зрештою, перші серйозні бойові дії у районі Степанівки. На другий день прибуття на Донеччину загинув командир роти, але зібрали докупи свій моральний дух і воювали так завзято, як тільки могли. До війни наш батальйон був кадрованим. Потім його укомплектували першою хвилею мобілізації – людьми патріотичними та свідомими, але мало досвідченими.
Та справжню перевірку на міцність воїн пройшов під час Дебальцівських подій, куди підрозділ відправили для підсилення 128-ї бригади.
– Пам’ятаю, як їдемо і спостерігаємо хати, що палають від свіжих вибухів снарядів артилерії противника… В голові у більшості крутилось «Куди ми їдемо?» Але занепокоєння ніхто не показував. Потужний бій прийняли у перший же вечір. Ми стояли на окраїні Чорнухиного, недалеко від Круглика, за кілометр від ворожих позицій. Ворог тоді не залучив танки чи артилерію, але піхота підходила зухвало, проводили розвідку боєм. А вже за кілька днів Логвинове, через яке ми проїжджали, захопили і ми опинились відрізаними. Ні поранених не могли вивезти, ні боєприпаси підвезти, ні паливо з продуктами отримати. Регулярні обстріли не припинялись – ворог гатив із мінометів, АГС… На жаль, не обійшлось без втрат. 15 лютого ми втратили Кобченка Олега.
Старший лейтенант пригадує, що більше, ніж Богу, молився на генератор. Адже саме від нього залежала підзарядка рацій, а значить зв’язок із командирами. Бо без зв’язку – немає управління військами!
– Було відчуття, що командири рот не сплять ніколи… Настільки непростий був період. 17 лютого став днем контрастів. Зранку дружина намагалась додзвонитись до мене та постійно натикалась на «поза зоною», а ми сиділи в бліндажі під обстрілами й продумували план дій. Як тільки додзвонився, дізнався про Артемчика, хотілось плакати від щастя. А за якихось кілька годин, коли ми під артилерійським обстрілом проводили нараду, рація ожила тривожним «Двісті!» Загинув сержант Саган. Не просто побратим, а близький товариш… Уламок міни влучив просто у скроню… Здавалось, із ним такого не могло трапитись, він же завжди був на позитиві, так і сипав жартами з будь-якого приводу. Мав дівчину, плани на майбутнє… А мене не покидало почуття провини, бо я – його командир, і він загинув на моїй позиції.
Вихід з оточення був ще тією «пригодою». БМП, як на зло, не заводилась, а вона одна вціліла із шести. Техніка і від боїв ледь «вижила», і від морозу потерпала, та й перевантажили її критично… Ми вже і на покинуті позиції повернулись, «прикурили» від «Бехи» товаришів зі 128-ї. Ледь-ледь завели, але через 300 метрів «беха» знову заглухла… «Весело» було… Дорогою ще й підбирали всіх, хто йшов пішки, бо техніка не лише у нас давала «сюрпризи». Спочатку ми під обстрілами із ворожих СПГ вийшли на Ростовську трасу, далі на всіх парах летіли до Дебальцевого, потім цілу ніч потроху рухались через Поляну, Новогригорівку… На світанку дотягнулись до Санжарівки. А звідки через поля під обстрілами гнали до Миронівського. Летіло з обох сторін – і гранати, і зі стрілецької зброї гатили… А нас на «бехі» більше ніж двадцяти п’яти людей, насипом…
Коли о 8-й ранку 18 лютого колона вийшла до відносно спокійного Миронівського, усі стали і дружно видихнули. Офіцер зізнається: навіть найзавзятіші атеїсти того дня повірили в Бога… А тим часом війна продовжувалась.. Проте Руслан взяв 5 днів відпустки й на короткий час перетворився з мужнього воїна на ніжного татуся й чоловіка…
Коли після 4 хвиль мобілізації, що пройшли через роту, кількох довготривалих ротацій по 10-13 місяців, численних боїв Руслан Подейко вирішив трохи морально розвантажитись, почав займатись безпілотною авіацією. Каже, нервам просто необхідне було одужання. Пів року працював на БПАК – безпілотному авіаційному комплексі, виконував розвідувальні завдання.
– У якийсь момент вирішив, що пора ставати офіцером, батькові ж обіцяв! Захистився, пройшов офіцерські курси і таки здійснив свою та батькову мрію. Шкода, що він вже про це не дізнається. Нині обіймаю посаду начальника електротехнічної служби бригади, спеціальність – цікава та корисна. Шкода, що родину майже не бачу, адже практично завжди – на фронті…
Тим часом, як тільки маленький Артемчик трішки підріс, дружина Руслана все активніше озвучувала свої плани на військову службу! Вмовляти чоловіка довелось довго, та, усвідомивши, що хороші фахівці бригаді необхідні, офіцер здався! Тож тепер вони служать в одній частині!
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський провів телефонну розмову із головою Об’єднаного комітету начальників штабів США генералом Чарльзом Брауном.
Російський танк, що їхав в наступ, був підбитий з Javelin і продовжив свій шлях з полум’ям зі всіх отворів.
Після чергової російської атаки на Дніпропетровську область на полі у Криворізькому районі була виявлена бойова частина керованої авіаційної ракети Х-59..
На сімсот шістдесят четвертій добі широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України зафіксовано 48 бойових зіткнень, 4 ракетних та 77 авіаційних ударів.
Президент України провів зустріч із делегацією політичної групи Європейського парламенту Renew Europe на чолі з президенткою групи Валері Айє.
Міністерство оборони України запропонувало розпочати роботу над законодавчим визначенням поняття «кібервійна».
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…