Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Є люди, для яких армія є сенсом життя. Це зовсім не означає, що вони не можуть влаштуватися в «цивільному вимірі». Таких дисциплінованих, відповідальних та професійних співробітників залюбки візьмуть на роботу в будь-яке підприємство чи фірму, але вони самі не можуть уявити себе поза межами військового колективу. Такі люди зберігають вірність військовій професії і залишаються в строю, доки можуть приносити користь.
Уперше одягнув військовий однострій більше ніж 40 років тому
Полковник Олександр Дем’янчук саме з таких людей. Він виріс у родині військового і з самого дитинства пізнав усі «принади» гарнізонного життя з казенними квартирами, постійними відрядженнями батька та частими переїздами до нового місця служби. Тому, коли постало питання щодо вибору майбутньої професії, Олександр довго не вагався, адже знав, що пов’яже своє майбутнє з військом. Більше ніж 40 років тому він уперше одягнув військовий однострій, а здається, що це було наче вчора.
По закінченню школи Олександр Дем’янчук склав іспити до Харківського гвардійського вищого танкового командного училища і зробив перші кроки у своїй кар’єрі військового. Чотири роки навчання промайнули і на молодого лейтенанта чекав його перший танковий взвод у «Десні». Йшли роки, мінялися гарнізони та посади. Довелося послужити й у Німеччині. З роками приходив досвід і чітке усвідомлення правильності обраного шляху. Командир роти, начштабу батальйону, комбат… По закінченню у 1998 році Академії Збройних Сил України (тоді так називався Національний університет оборони України імені Івана Черняховського), вже підполковник Дем’янчук направляється знову в «Десну» на посаду начальника штабу танкового полку. Потім були посади в органах військового управління і врешті-решт у 2008 році, маючи 28 «календарів» вислуги, полковник Дем’янчук вирішив, що настав час спробувати себе у «цивільному» житті.
— Як не дивно, такий довгоочікуваний та жаданий «дембель» у життя кожного військового вривається раптово і несподівано. Як би хто на нього не чекав і готувався, — говорить Олександр Олександрович. — Так і в мене сталося. Після звільнення в мене була нормальна високооплачувана робота. Згуртований колектив, але певну ностальгію за армійським життям таки відчував.
Тому не вагаючись пристав на пропозицію колишніх співслужбовців влаштуватися на роботу в оборонне відомство. Саме на посаді держслужбовця в Міноборони Олександр Дем’янчук зустрів 2014 рік.
«Я відчував, що не зможу залишатися на цивільній посаді, коли йде війна і гинуть мої бойові побратими…»
— Я намагався триматися в курсі подій, проте відчував, що не зможу залишатися на цивільній посаді, коли йде війна і гинуть мої бойові побратими. Я чітко пам’ятаю день, коли остаточно вирішив повернутися до війська. Того дня я побачив, як тоді, ще полковник Ігор Гордійчук, отримував «бронік» та інше екіпірування перед відбуттям в район АТО, — згадує Олександр Олександрович. — Це був останній раз, коли я бачив Ігоря Гордійчука до поранення.
Формувати військову частину в умовах обмеженості ресурсів та під час бойових дій — завдання з категорії надскладних
Уже наступного дня Олександр Дем’янчук пішов до військкомату. Враховуючи великий досвід служби на командних і штабних посадах, полковнику Дем’янчуку запропонували обійняти посаду начальника штабу 1-ї спеціальної бригади територіальної оборони у місті Кропивницький. Згодом на її базі була сформована 57-ма окрема мотопіхотна бригада. Саме її формуванням і займався Олександр Олександрович.
— Формувати військову частину в умовах обмеженості ресурсів та під час бойових дій — завдання з категорії надскладних. Але на це ніхто не зважав і вже в листопаді 2014 року підрозділи бригади тримали оборону в районі тимчасово окупованої Горлівки, — говорить полковник Олександр Дем’янчук.
На початку 2015 року полковник Дем’янчук залишався в Кропивницькому і продовжував роботи з формування бригади. Була ще одна причина, яка тримала Олександра Олександровича в мирному місті. Саме в цей час у нього були проблеми зі здоров’ям — його прооперували, тому відбути на передову він не міг фізично.
— Як тільки почав трохи пересуватися після операції, я банально втік з лікарні й приїхав у розташування своєї бригади, — згадує Олександр Дем’янчук. — Як я міг бути в мирному місті, коли підрозділи моєї бригади воюють?
У січні 2015 року 57-ма отримала наказ зібрати резерв бригади й відбути у розпорядження командування сектора «С», який тримав оборону в Дебальцевому. Полковник Дем’янчук тоді «поставив до строю» майже всіх людей, що були у наявності.
У січні 2015 року 57-ма отримала наказ зібрати резерв бригади й відбути у розпорядження командування сектора «С», який тримав оборону в Дебальцевому. Полковник Дем’янчук тоді «поставив до строю» майже всіх людей, що були у наявності.
— Тоді ми змогли «наскребти» 65 осіб з усіх підрозділів забезпечення та штабів і командування сектора «С» поставило завдання посилити підрозділи 128-ї бригади, — згадує Олександр Дем’янчук.
65 осіб, озброєних лише автоматами… Сьогодні здається, що таке підсилення мало що могло б змінити. Проте в той складний час і такий резерв був суттєвим.
— Моїх людей розподілили між взводними-опорними пунктами 128-ї бригади, які тримали оборону в районі селища Чорнухине. Всі вони діяли під керівництвом командирів ВОПів, але все ж таки вони були моїми людьми, яких я привів для виконання завдань, — говорить Олександр Олександрович.
Ця відповідальність за «своїх» людей висіла моральним вантажем на полковнику Дем’янчуку протягом усієї Дебальцівської операції. Певно тому він з таким жалем згадує свої загиблих товаришів: старшого лейтенанта Миколу Карнаухова, солдатів Євгенія Шверненка, Віталія Іскандарова та Олександра Мокляка, які загинули під час танкової атаки російських збройних формувань на взводно-опорний пункт «Віталій» та солдата Анатолія Шумила, який поліг на ВОПі «Балу».
Бої під Дебальцевим змінили не лише тих, хто брав там безпосередню участь, а й усі Збройні Сили
— Під час бойових дій я діяв як звичайний стрілець. Звісно, ні в якому разі, щоб не зашкодити авторитету командиру ВОПу, я не втручався у процес керування. До того ж після операції рана ще не загоїлася, тому повноцінно пересуватися я практично не міг, — говорить Олександр Дем’янчук.
Так під постійними обстрілами та в умовах жорстких бойових зіткнень тривала оборона Дебальцевого. А потім надійшов наказ на відступ…
— Спокійно зібрали озброєння, завантажили «300-х» і висунулися в район Бахмута. Ну як «спокійно»… Звісно ворог постійно обстрілював колону. Виїхали на УАЗику, але після перших обстрілів довелося пересісти на БМП. Так, тримаючи один одного на броні, і прибули в Бахмут (тоді ще Артемівськ), — згадує Олександр Олександрович.
За участь в обороні Дебальцевого, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Олександр Олександрович нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Сьогодні полковник Дем’янчук проходить службу на посаді начальника відділу організації захисту цивільного населення центру цивільно-військового співробітництва Об’єднаного штабу Командування об’єднаних Сил ЗС України. За участь в обороні Дебальцевого, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Олександр Олександрович нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
«Чи можна було б утримати Дебальцеве тоді? Сьогодні так! Тоді, з тими резервами та озброєнням, — ні».
На моє запитання, чи можна було б утримати Дебальцеве тоді, Олександр Олександрович відповів: «Сьогодні так! Тоді, з тими резервами та озброєнням, — ні».
— Бої під Дебальцевим змінили не лише тих, хто брав там безпосередню участь. На моє особисте переконання вони змінили всі Збройні Сили. Так, ми відступили, але зберегли боєготовність і набули неоціненного досвіду. Це також дорогого вартує, — впевнений полковник Дем’янчук.
Та найголовнішою оцінкою своїх дій і своїх підлеглих, Олександр Олександрович вважає схвальні відгуки на адресу резерву з 57-ї від бійців 128-ї бригади, поруч з якими воювали його люди.
Фото Дмитра Юрченка та особистого архіву Олександра Дем’янчука
