Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Українська письменниця і перекладачка Анна Багряна понад 10 років мешкає на Балканах, упродовж останніх шести років — у болгарській столиці Софії. Попри це, вона намагається тримати руку «на пульсі» подій в Україні, пояснювати болгарам причини російсько-української війни, протидіяти ворожій пропаганді. Кореспондент АрміяInform розпитав Анну про її творчість, українців у Болгарії й те, як вони допомагають нашим воїнам, а також про їхнє ставлення до подій в Україні.
Довідково. Анна Багряна (справжнє ім’я Ганна Юріївна Багрянцева) — українська поетеса, прозаїкиня, драматургиня, перекладачка. Перекладає з польської, болгарської, македонської та російської мов. Членкиня Національної спілки письменників України з 2004 року. Авторка понад 30 книг поезії, прози та драматургії та понад 30 книг перекладів. Учасниця багатьох міжнародних літературних фестивалів, лауреат низки українських та міжнародних премій.
— Герої ваших творів — патріоти, які шанують минуле і вірять у світле українське майбутнє. Розкажіть про свою творчу діяльність за останній рік. Що надихає?
— Улітку 2021 року вийшов мій роман «Вітрова гора» в чудовому оформленні художниці Софії Музички. Це фентезі для дітей старшого віку й підлітків, але також і для дорослих. У 2020 році рукопис роману отримав спецвідзнаку «Сучасне українське фентезі» на конкурсі «Коронація слова», а сама книжка увійшла до кількох солідних книжкових рейтингів 2021 року.
Довідково. «Вітрова гора» — це історія про те, наскільки важливо жити в гармонії зі стихіями природи і не цуратися власного коріння. Про віру в себе. Про віру в дива. Про місця сили. Про важке минуле і красиве майбутнє України. Про мрії, які стають дійсністю. Головний герой — канадець з українським корінням і водночас — онук Стрибога, який приходить у цей світ, щоб відновити загублений зв’язок між людьми і стихією вітру. Дія твору відбувається в Україні, якщо ж точніше — на Київщині й частково на Черкащині. Що ж до самої Вітрової гори, у моєму романі це цілком конкретна географічна місцина (пагорб неподалік від Ржищева на Київщині), але йдеться радше про метафоричне місце сили — вершину, піднявшись на яку, ми можемо пізнати самих себе, відкрити власні приховані здібності, зазирнути у свої минулі й майбутні життя, переосмислити багато речей, стати мудрішими, сильнішими, кращими. Вітряний млин — це головний символ роману, символ єднання людини й вітру, символ волі, життя і натхнення.
Паралельно з власною творчістю продовжую займатися перекладами творів македонських та болгарських авторів. Тож, цього року мають вийти нові книжки. Надихають мене ті люди, яких зустрічаю на своєму життєвому шляху, а також ті красиві місця, якими мандрую. Найбільше люблю мандрувати Україною і писати про Україну.
— Як відобразилася у вашому житті й творчості російсько-українська війна?
— Коли почалася війна, я з родиною — чоловіком і маленькою донечкою — жила у Північній Македонії, тож долучитися до волонтерської роботи фізично не могла. Але допомагала з відстані, чим могла: відправляла на фронт свої гонорари, розповсюджувала інформацію, дарувала книжки дітям зі сходу України тощо. Що ж стосується творчості, то за останні вісім років написала цикл віршів, близько десяти оповідань і п’єсу, де торкаюся тем Революції Гідності й російсько-української війни. У романі «Вітрова гора» теж є згадка про війну, але там я собі дозволила і трохи забігти вперед — на років вісімдесят. Хочеться вірити, що мої утопічні передбачення майбутнього збудуться — Україна переможе і стане успішною європейською державою, яка приваблюватиме іноземних інвесторів і туристів.
— Як українці у Болгарії допомагають нашим захисникам?
— Ще з 2014 року, коли тільки почалася війна, українці Болгарії на чолі з головою Спілки українських організацій «Мати Україна» Оленою Коцевою активно допомагали нашим воїнам. До них долучалися і болгари — друзі України. Вони збирали кошти, через волонтерів відправляли на фронт усі необхідні речі — термобілизну, засоби гігієни, консерви тощо. У цьому їм допомагали й приватні перевізники, і болгарські бізнесмени. А у 2015 році розпочався проєкт медичної реабілітації українських воїнів у лікарні «Калероя» (м. Хісаря). Його започаткували Посольство України в Болгарії та почесні консули України в Болгарії в містах Пловдив, Бургас та Русе, які повністю взяли на себе фінансування цього проєкту. Групи поранених приїжджали один раз на три місяці. З середини 2018 року проєкт реабілітації українських поранених став результатом співпраці на міждержавному рівні. Відтоді щомісяця до Болгарії прилітали групи військовослужбовців з 8-15 осіб. Загалом у Болгарії пройшли реабілітацію приблизно 200 наших захисників. Відповідно до міждержавної Угоди, витрати, пов’язані з проходженням фізіотерапії упродовж двох тижнів та розміщенням, забезпечувала болгарська сторона.
Витрати, пов’язані з міжнародним і місцевим транспортуванням, медичним страхуванням і харчуванням на період медичної реабілітації, забезпечував Трастовий фонд НАТО в Україні у сфері медичної реабілітації. Місто Хісаря було обране не випадково, адже його мінеральні джерела використовувались для лікування легіонерів Римської імперії. Вода гарно впливає не лише на травматичні ушкодження рухового апарату людини, а й використовується для очищення жовчного міхура та печінки, допомагає при артриті та ревматизмі. Від самого початку проєкт активно підтримує українська діаспора Болгарії.
Українці завжди зустрічають наших воїнів у софійському аеропорту з прапорами, плакатами, щирими обіймами і потім відвідують їх у Хісарі, привозять домашні страви і малюнки від дітей Українського клубу. З початком пандемії програму було тимчасово припинено, але вже планується її відновлення.
— Болгарський письменник Светослав Нахум нещодавно написав оповідання про Крим. Це, пригадую, викликало скандал серед болгарських літераторів. Розкажіть детальніше про цей твір та ситуацію, що склалася.
— Йдеться про оповідання Светослава Нахума «Втеча із Криму», де автор розповідає історію жінки, котра змушена була тікати з Криму після російської анексії. Написане це оповідання на основі реальної історії. Довгий час його відмовлялися друкувати в Болгарії. Хоча воно було опубліковане в США, Україні, Угорщині, Австрії та Румунії. Врешті-решт збірка оповідань «Втеча із Криму», що розпочинається однойменним оповіданням С. Нахума, виграла конкурс Міністерства культури Болгарії та вийшла друком у софійському видавництві «Мультипринт». У квітні 2019 року відбулася її презентація в Софії.
На презентації книжки був присутній Посол України в Болгарії Віталій Москаленко, котрий відгукнувся на особисте запрошення автора. Одначе після презентації стався міжнародний скандал. Голова Союзу болгарських письменників Боян Ангелов звинуватив Светослава у русофобстві й «навіюванні щодо окупації Криму», опублікувавши декларацію, в якій керівництво Союзу буцімто відмежується від презентації та від самого автора. Також у декларації йшлося про те, болгарам не варто псувати стосунки з Росією, як це заповідав видатний письменник Іван Вазов. Цю декларацію підписало понад 200 членів Союзу. Відтак Светослав Нахум добровільно вийшов із рядів СБП. Але, на жаль, керівництво болгарського ПЕНу теж його не підтримало. Натомість Посольство України одразу ж стало на захист автора, опублікувавши лист-звернення до міністра культури Болгарії та Народних Зборів, вказавши на протиправність дій керівництва Союзу болгарських письменників у небезпечній спробі стати на захист політики держави-агресора.
Як писав тоді болгарський журналіст Ґеорґі Коритаров (на жаль, вже покійний): «Втеча з Криму» — це єдине болгарське оповідання, і єдина книга в Болгарії, яка відображає демократичну тривогу, викликану російською агресією проти України й окупацією Криму. Єдиний автор у Болгарії, який спробував і насмілився — на тлі міфологем та русофільської стихії у країні, яка є, по суті, путінською стихією — сказати правду про агресію. І проти цієї людини Союз болгарських письменників виступив із декларацією.
Ситуація демонструє, що Союз болгарських письменників, очевидно, під впливом свого голови — члена проросійської Болгарської соціалістичної партії, не в змозі відрізнити сформовані національною міфологією абстрактні русофільські позиції, від тих, які сьогодні є співмірними з пропутінськими імперськими позиціями та цінностями«. Цей скандал був широко висвітлений у болгарських та українських ЗМІ. Після того С. Нахум опублікував понад два десятки статей на гострі політичні й соціальні теми, кілька маніфестів на захист українських політв’язнів та закликів до прогресивної громадськості Болгарії. У 2020 році збірка Светослава Нахума «Втеча із Криму» вийшла в моєму перекладі українською у Луцьку. Українське видання включає і найсвіжішу публіцистику автора. На жаль, в Болгарії Светослава підтримало дуже мало його колег-письменників. Одним із них є мій чоловік Димитр Христов, болгарський поет, драматург, бард і перекладач. Він теж працював у Союзі болгарських письменників, але влітку був змушений покинути роботу через політичні та світоглядні розходження з головою та рештою керівництва Союзу. А позиція керівництва СБП залишається незмінною — вони продовжують підтримувати Москву. Боян Ангелов активно співпрацює з Посольством РФ в Болгарії та з проросійськими організаціями на кшталт «Россотрудничество», «Русский мир» тощо і навіть входить до керівництва деяких із них. Тому мені було дуже прикро дізнатися, що деякі з моїх українських колег, членів НСПУ, після всього цього співпрацюють із Б. Ангеловим та його соратниками-однодумцями і навіть видають цим людям книжки в Україні. Звісно, Бог їм суддя, але особисто мені соромно за таких безпринципних і продажних українців. Соромно насамперед перед Светославом та іншими болгарськими письменниками, які готові жертвувати роботою і літературною кар’єрою заради відстоювання правди й проукраїнської позиції.
— Чи доводиться проводити серед болгар просвітницьку роботу щодо подій в Україні?
— Так, я роблю це постійно. І не лише під час літературних виступів та зустрічей із болгарськими читачами. Іноді — і в буденних розмовах із сусідами, лікарями, продавцями, випадковими людьми.
Навіть на національних теле- та радіоканалах новини про Україну часто подаються крізь призму Москви. Тому для українців Болгарії є над чим працювати. Але мені приємно, що я не одна, що мені допомагають мої рідні — чоловік і донька. Вони так само займаються просвітницькою роботою: чоловік — серед своїх колег-письменників, донька — в школі, серед болгарських однокласників.
У контексті просвітницької діяльності не можу не згадати і про два цікаві та важливі видавничі проєкти, до яких я мала честь долучитися як координатор і консультант. Перший — це перекладне видання збірника статей про болгарсько-українські історичні, політичні, культурні та релігійні зв’язки «Сестра моя, Софія…», виданого газетою «День» під редакцією Лариси Івшиної.
Над перекладом цієї книжки болгарською працювали перекладачі-україністи з Софійського університету, а також Димитр Христов і болгаристка зі Львівського університету Ольга Сорока. Книжка була видана 2020 року і широко висвітлена в болгарських ЗМІ, що викликало інтерес до неї. Другий проєкт — драматична поема «Бояриня» Лесі Українки, видана торік, до 150-річчя письменниці, в перекладі болгарською мовою Димитра Христова. Видання здійснене за сприяння Посольства України в Болгарії й особисто — Надзвичайного і Повноважного Посла України в Болгарії, письменника і літературознавця Віталія Москаленка, і за фінансової підтримки Почесного консула України в м. Русе Пламена Бобокова. Книжку було представлено в Національній бібліотеці Болгарії. Вважаю, що подібні проєкти також є потужною зброєю в інформаційній війні, яку агресивно веде у всьому світі Росія.
— Як часто відвідуєте Україну, що встигаєте в цей час?
— Відколи я переїхала жити на Балкани, в Україну, як правило, приїжджаю на літо. Власне, останні років шість-сім проводжу в Україні приблизно 4 місяці на рік — десь із середини травня до середини вересня. За цей час встигаю провести чимало зустрічей зі своїми читачами й колегами, для яких представляю нові книжки, беру участь у найрізноманітніших літературно-мистецьких і патріотичних фестивалях, які відбуваються по всій Україні, за можливості, долучаюся до благодійних проєктів, до роботи журі літературних конкурсів для молодих авторів, читаю лекції на Артсемінарі «Куст», що вже 5 років поспіль проходить на Рівненщині, і просто активно мандрую Україною, відкриваючи для себе нові цікаві, мальовничі й історичні місця. Інакше кажучи — набираюся сил і натхнення на весь рік вперед. Адже всі ці зустрічі додають стимулу жити й творити далі. Нині, коли донька вже трохи підросла і коли є недорогі авіарейси, можу собі дозволити їздити в Україну частіше. Наприклад, торік я прилітала на 5 днів у листопаді, щоб привезти книжки українських авторів, видані в Болгарії за підтримки Українського інституту книги, і заодно провести кілька творчих зустрічей. Цього року в січні приїхала знову і, попри не дуже сприятливий час, теж встигла зробити багато корисних і цікавих справ. Бо в Україні мені завжди є, що робити.
— Які маєте плани на майбутнє?
— Планую написати новий роман, але поки що не хочу розкривати на загал, про що він буде і в якому жанрі — можливо, встигну подати його на «Коронацію слова» чи якийсь інший конкурс. Також планую далі працювати над перекладами з болгарської та македонської мов, у вільний час — малювати, мандрувати і пробувати себе в нових цікавих заняттях. І, звісно ж, продовжувати відстоювати свою громадянську й національну позицію. Я не маю відповідної фізичної підготовки, щоб узяти до рук справжню зброю, тому вважаю своїм обов’язком воювати у цій війні тією зброєю, яку маю — Словом.
Світлини Василя Жуківського
Для удару по Миколаївці Донецької області, росіяни застосували чотири керовані авіаснаряди УМПБ Д-30СН.
Прем’єр Денис Шмигаль звернувся до Польщі, аби вільний пропуск через кордон був не лише для боєприпасів і гуманітарної допомоги, але й пального.
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський провів телефонну розмову із головою Об’єднаного комітету начальників штабів США генералом Чарльзом Брауном.
Російський танк, що їхав в наступ, був підбитий з Javelin і продовжив свій шлях з полум’ям зі всіх отворів.
Після чергової російської атаки на Дніпропетровську область на полі у Криворізькому районі була виявлена бойова частина керованої авіаційної ракети Х-59..
На сімсот шістдесят четвертій добі широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України зафіксовано 48 бойових зіткнень, 4 ракетних та 77 авіаційних ударів.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…