Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Українців, які жили на своїх споконвічних землях і ніколи не вели загарбницьких воєн, впродовж століть намагалися роз’єднати, сіючи поміж них зерна розбрату й ворожнечі. Так легше було над ними володарювати. Але в серцях наших пращурів — принаймні багатьох із них — протягом віків жила ідея української Соборності.
Ще гетьмани Лівобережної України прагнули, щоб в їхній державі возз’єдналися землі по обидва боки Дніпра. Це практично вдалося зробити Іванові Мазепі. Однак програна Полтавська битва 1709 року завадила Іванові Степановичу втілити цю ідею в життя.
читайте також:
У своєму маніфесті від 10 травня 1848 року Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність українського народу та його земель, які поділили між собою дві імперії — російська та австрійська.
Особливо ідея соборності зміцнилася у 19-му столітті. У своєму маніфесті від 10 травня 1848 року Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність українського народу та його земель, які поділили між собою дві імперії — російська та австрійська.
— З кінця ХІХ століття соборність стає одним із наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій, — каже доктор історичних наук, професор Владислав Верстюк. — Так, у 1891 році молоді українські радикали писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм».
Довідково. Народна Рада, утворена у Львові 1885 року, у своїй новій програмі записала: «Ми, русини галицькі, частина народу русько-українського, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що, утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу…». Практично в той же самий час у Каневі, біля могили Тараса Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців у своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська, однак, нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».
читайте також:
— Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», був сформований М. Міхновським у 1900 році, став загальновизнаним національним ідеалом, — вважає професор Владислав Верстюк. — На ньому зійшлися політичні сили України початку ХХ століття, в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником.
Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», був сформований М. Міхновським у 1900 році, став загальновизнаним національним ідеалом
У жовтні 1918 року на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту доктора Логвина Цегельського, який сказав:
«Переповнене моє серце почуттям радості та тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе…». Мине всього кілька місяців і ці слова справдяться.
Грудень 1918 року. Фастів. Делегації УНР і ЗУНР укладають Договір про наміри об’єднати населення і території обох утворень в одній державі:
«Уряди обох Республік… уважають себе зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обидві держави утворили справді одну неподільну державну одиницю». А 3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначалося:
«Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує з’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку».
Київ. 22 січня 1919 року. На Софійській площі зібралися тисячі містян. Представник УНР зачитує спеціальний Універсал Директорії УНР — Акт Злуки. В ньому, зокрема, сказано:
«Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитує заяву Президії Української Національної Ради та Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками».
«Я говорив коротко. Підкреслив, що історичним ідеалом українського народу є політична незалежність і політична єдність усієї української землі в суверенній українській державі. Від часу смерті Ярослава Мудрого ми вперто стреміли до здійснення цього ідеалу. Сьогодні діждалися тієї урочистої миті, коли нарешті в нашій силі його здійснити. Зробимо це сьогодні ухвалою Української Національної Ради… До Києва, до матері українських городів!», — згадував пізніше Лонгин Цегельський. — Те, що ми тоді там переживали, це історія нації у творенні, це епопея національно-державного відродження. Такі хвилини рідко лиш і не всякому доводиться переживати. Ми ж саме переживали їх, були свідками їх та були самі авторами й акторами. Ми творили історію».
Довідково. Після того як Україна опинилася у російсько-більшовицькому ярмі, про день Соборності не згадували. А якщо і згадували, то винятково у негативному контексті. Очільників УНР, які виступили ініціаторами цього, називали не інакше як «петлюрівцями й буржуазними націоналістами, прислужниками світового капіталізму». Натомість ті українці, які після окупації України російсько-більшовицькими військами опинилися за тисячі кілометрів від рідної землі, пам’ятали про цей день завжди.
— Ми щорічно збиралися з нагоди проголошення Соборності, — розповідала дружина Слави Стецька, який у червні 1941-го разом зі Степаном Бандерою, іншими діячами ОУН проголосив відновлення Української держави. За це німці кинули їх до концтабору. — Зважаючи на те, який тоталітарний режим панував тоді в Україні, ми все ж вірили: якщо нам не судилося жити у вільній Українській державі, то наші діти точно житимуть.
Правда один раз все ж відзначили цю вікопомну дату. І зробили це українці Карпатської України 22 січня 1939 року в Хусті.
Сьогоднішні російські пропагандисти звинувачують Україну в усіх смертних гріхах, мовляв, «століттями українці жили в дружбі й мирі з російськими братами, не мислячи себе поза Росією». Але навіть цих кількох фактів, наведених вище, достатньо, щоб переконатись: це не так. Значна частина українців завжди прагнула бути господарями, а не наймитами, на своїй землі. Я вже не кажу про жахливі злочини царсько-компартійного режиму проти нашого народу.
