Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
Українці, яких під час німецької окупації насильно вивезли до Німеччини, були приречені на виснажливу працю в нелюдських умовах
Плануючи війну з СРСР, верхівка Німеччини не передбачала використання примусової праці його громадян у німецькій промисловості: Гітлер вважав, що «негоже користуватися послугами людей, яких важко назвати людьми». Тож план «Барбаросса» передбачав їхнє фізичне винищення і колонізацію «звільнених земель «вищою расою». Та не так сталося, як гадалося: зрив бліц-кригу і необхідність мобілізувати майже все чоловіче населення на фронт, змусили фюрера змінити плани. Зауважимо, що спочатку окупаційний режим в Україні діяв більш менш цивілізовано щодо використання праці українців. Наприклад, він почав агітаційно-пропагандистську кампанію, обіцяючи тим, хто погодиться добровільно поїхати до рейху, золоті гори. І вже 18 січня 1942 року перший ешелон із 1 117 українцями вирушив із Харкова до Кельна. 21 січня за ним рушив і другий ‒ до Бранденбурга.
Дослідник використання примусової праці українців у Німеччині Павло Полян говорить: «Ті, хто поїхав до Німеччини раніше цього терміну, можливо, й зробили це більш-менш добровільно: їх грубо обдурили, але принаймні не шантажували та їм не погрожували. А ось хто примусово…»
У Німеччині вони жили у спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Остарбайтери були зобов’язані носити нашивку темно-блакитного й білого кольорів із написом ОST («Схід»), яка повідомляла німцям, що ці люди – робітники зі Сходу, та понижувала їх у правах. Заробітна плата становила 30 відсотків платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або концтаборами.
«Від 1942 року людей, особливо на базарах, хапали також на вивіз на працю до Німеччини. Я тоді, правда, вже мав посвідку, що працюю в Міській управі, і від університету, але новітні людолови не завжди зважали на будь-які документи, бо треба їм було виконати наказ – знайти встановлену кількість осіб, що горіли бажанням працювати на шахтах і заводах Німеччини задля перемоги славного німецького війська…»
Із книги Юрія Шевельова «Я, мені, мене… (і довкруги). Спогади»
Остарбайтери були, по суті, каторжанами. Умови праці були тяжкими. Працю українських робітників застосовували у видобувній та обробній промисловості, транспорті й будівництві, сільському та домашньому господарстві. Серед остарбайтерів спостерігався великий відсоток смертності від інфекційних хвороб та виснаження. Загалом із України на невільницькі роботи окупанти вивезли 2,4 млн осіб, або 48 відсотків із загальної кількості осіб, вивезених із усіх окупованих районів СРСР.
Найбільше гітлерівці вивезли жителів із Донецької, Дніпропетровської областей та Києва. Часто остарбайтери потрапляли до психлікарень. Не стільки для лікування, скільки для проведення над ними медичних експериментів: у вересні 1944 року Гіммлер видав наказ, згідно з яким у ряді психіатричних лікарень рейху почали знищувати усіх, хто там був із числа невільників.
Після звільнення у 1945 році остарбайтери, які поверталися на Батьківщину, проходили так звану фільтрацію. Але багато із вивезених на німецьку каторгу людей так і залишилися лежати в чужій землі.
«Від втоми падали з ніг…»
Умови перебування українців у Німеччині на примусових роботах дещо різнилися. Наприклад, ті з них, хто потрапив до порядних людей, а такі теж були в нацитсьскій Німеччині, почувалися більш мекнш комфортно. Принаймні порівняно з іншими: над ними не знущалися і вони, як згадують деякі остарбайтери, навіть вечеряли з господарями за одним столом!.. Але таких щасливчиків було дууже мало. Ось як згадували німецький період життя ті, кому довелося пройти черех всі його жахіття.
Любов Гармаш: «Два роки і п’ять місяців рабства залишили в душі й пам’яті глибокий слід болю й гіркоти. На початку вересня 1941 року в моє місто увійшли німці. Через три дні в центрі міста була споруджена шибениця з трьох стовпів, на яких почали вішати неугодних німцям городян. Через декілька днів трупи знімали і вішали нових людей. Населення, навіть дітей, зганяли на все це дивитися…
На подвір’ї колишнього військкомату були вириті глибокі траншеї, і туди по центральній вулиці міста в денний час звозили на розстріл по кілька сотень осіб. Німці відвозили молодь на підневільну працю до Німеччини та Австрії. Не оминула тяжка доля й мене з братом. 19 березня 1943 року нас забрав із дому поліцай. 5 квітня 1943 року ми прибули до Австрії у місто Дорнбірн. Я дісталася власнику робітничої їдальні. Робочий день починався о сьомій ранку і тривав до 22‒23-ї години. Робота була дуже брудна і найважча».
Іван Кондратюк: «У неповних 16 років мене із багатьма земляками насильно забрали в німецьку неволю. Поневірявся на чужині майже три роки. Працював на авіазаводі в Гамбурзі. Розмістили нас у бараках табору, який був обгороджений трьома рядами колючого дроту та парканом. Справжній концтабір. Водили на роботу під вартою, як злочинців. Годували нас погано: вранці давали несолодкий чай і скибочку хліба, в обід літру баланди із брукви, таку ж баланду отримували і на вечерю. Їсти хотілось постійно, картопля та хліб снились. Спочатку я працював прибиральником у бараках, а через три місяці перевели на завод і поставили біля станка. Я не хотів учитись обточувати деталі, за що німець мене бив і погрожував концтабором, прийшлось підкоритися. Мені вдалось зіпсувати три деталі, тому знову погрожували віддати в концтабір. За мене заступився німець, який був майстром і ставився до нас непогано. Наказали страшно: дали мені 25 нагайок. Я втратив свідомість. Прийшов до тями ‒ весь мокрий, на мене лляли воду. Ледве вижив».
Ганна Бакал: «Восени 1942 року мене насильно вивезли до Німеччини. Кинули, як собаку, в кінну повозку й повезли в Лисянку. Грузили на товарняки, везли прямо в Германію. У місті Гельзенкірхен (на заході Німеччини) «бауер» відібрав мене на завод із виготовлення бомб. Паяльником паяла крила до бомб і просвердлювала в них дірки. За брак посадили на шість діб у «одиночку», не давали їсти й пити. Врятували французи, які працювали поряд. По даху приносили воду і галети, просовували у віконце. Це і врятувало мені життя».
