Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Військовослужбовець ЗСУ Микита з морським псевдо «Шкіпер» забезпечує безперебійним зв’язком підрозділи одного з батальйонів морської піхоти.
Майбутній морпіх зростав у родині військового, тому вибір професії не став несподіванкою для його батьків.
— Мій батько — офіцер ЗСУ у відставці. Попри те, що в дитинстві в мене з ним були досить складні стосунки, саме він вплинув на мій світогляд. Крім того, будучи істориком, він з дитинства прищепив мені любов до цього предмета. Щоб зацікавити мене, він викладав її через дитячі художні книги, потім через комп’ютерні історичні ігри, радив для перегляду документальні та художні стрічки. Згодом, вже в 10 років, я заробляв перші кишенькові гроші, проводячи екскурсії у військово-історичному комплексі «Стеля» в Коростені, та паралельно продавав історичні буклети, які видавав батько, — розповідає військовий.
Поділився Микита і кумедним випадком, який трапився з ним у дитинстві. Вчителька історії попросила хлопця написати реферат на обрану ним самим тему щодо періоду Другої світової війни.
— Я сказав «так» і успішно забув про обіцяне. І ось минув певний час, я сиджу за задньою партою, займаюся якимись своїми справами. А вчився я тоді не надто добре, адже ненавидів, коли мене до чогось примушували, а навчання в школі передбачало саме це. І тут мене викликають до дошки. З доповіддю я успішно впорався, а коли вчителька попросила мій реферат, сказав, що його немає, а розповідав я «з голови». Звичайно, вона була здивована, але таким чином я зміг завоювати право продовжувати нічого не робити на уроках історії, — усміхається зв’язківець.
Коли український народ вийшов на Євромайдан, щоб вибороти європейське майбутнє для країни, Микита з цікавістю та хвилюванням спостерігав за подіями, що розгорталися.
— В мене одразу виникло дежавю. Проводячи аналогію з Першою світовою війною, вже на початку 2014 року став замислюватися над тим, що війна не обмине Україну.
Остаточно рішення одягти однострій дозріло у Микити після того, як проросійські бойовики над Донбасом збили пасажирський літак, що належав малайзійським авіалініям.
— Це злочин проти людства. Таке не повинно бути пробаченим, — ділиться думками чоловік.
На початку військової служби волею долі Микита став зв’язківцем ВМС, але одного разу в частину, де він проходив службу, прибув офіцер, який тоді набирав тих, хто виявив бажання приміряти берет морського піхотинця. Так 2015-го військовий потрапив до батальйону морської піхоти на посаду начальника відділення зв’язку десантно-штурмової роти.
— Під час першої ротації рота обороняла ділянку близько 20 км, а я повинен був забезпечити зв’язком всі підрозділи. На той момент я був єдиним зв’язківець, тому роботи було валом. Пересуватися по лінії фронту доводилося просто по полю. Чуєш «вихід» снаряда або кулеметну чергу, падаєш просто на землю й чекаєш — пронесе цього разу чи влучить…
Згодом у Микити з’явився «напарник»…
Якось у житті військового трапилася особиста трагедія — від хвороби помер собака, до якого він був дуже прив’язаний.
— Я щойно поховав тіло цуцика, настрій був ніякий. Сиджу я у бліндажі, тут заходить великий пес, підходить до мене та кладе голову мені на коліна. І такий погляд у нього був, нібито він відчував весь мій біль. Так він залишився зі мною, отримавши кличку Бомба, — пригадує військовий.
Вони вдвох обійшли десятки кілометрів передової. Бомба був не тільки хорошою компанією для Микити, а і його тілоохоронцем.
— Коли ми чули «вихід» і я падав на землю, він оббігав мене, підсовував голову під шию, а тілом прикривав собою з того боку, звідки очікувався вибух. Спочатку я подумав, що це випадковість, але згодом помітив, що це дійсно продумані дії тварини. А одного разу, коли міна лягла зовсім поруч, собака просто ліг на мене зверху.
Через певні обставини під час виходу із сектору Микита залишив друга на позиціях. Але за кілька місяців військовий повернувся на фронт у той же район. Яке ж було його здивування, що першим, хто його там зустрів, став Бомба. Так продовжилася дружба і спільна служба «колег»…
На жаль, доля відвела для «побратимів» замало часу — незабаром пес захворів. Але й тут він проявив любов до друга — пішов невідомо куди, аби той не бачив його смерті…
