Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Олегові Мулярчуку нині 28 років. Типовий молодий галичанин — спортивна статура, акуратна борідка, щира усмішка. Єдине, що дисонує — очі. Такий погляд можна зустріти не в завсідника модних клубів і дискотек. А в людини, що на своєму віку вже переживала серйозні кризи. Подібні погляди я бачив на світлинах журналіста Сергія Лойка, який знімав наших «кіборгів» під час оборони ДАПу. Олег Мулярчук був у Донецькому аеропорту тричі. Адже служив у підрозділі, який очолював офіцер-десантник Євген Жуков, відомий за позивним «Маршал».
— Ну а що про себе розповідати?! — відповідає Олег на моє прохання. — До війська — цілковито стандартна біографія: родився, хрестився, навчався, пішов на строкову…
Олег Мулярчук народився та проживає в місті Дрогобич на Львівщині. До війська встиг закінчити Дрогобицький механіко-технологічний коледж. Потім — строкова у 80-й аеромобільній бригаді у Львові. Відслужив рік, повернувся додому й навіть поступив до Тернопільського національного економічного університету.
— А через сім місяців після строкової мене знову призвали до війська, — каже він. — Мобілізували у другу хвилю, це травень-червень 2014 року. І з ще двома сотнями хлопців із Західної України я опинився у лавах славетної 79-ї десантно-штурмової бригади.
Олег зазначає, що могли б, напевно, й окрему роту «західняків» сформувати. Але… зробили інакше. Мобілізованих дозовано розподілили по всіх підрозділах бригади.
— Командування досить швидко просікло фішку нашого менталітету, — говорить мій співрозмовник. — Що хлопці із західних областей дуже вперті й затяті. Та живуть за принципом «своїх не кидаємо». Тож цілком природно було, що коли хтось з наших земляків перебував на «передку», завжди було ким його замінити під час планових ротацій людей з ППД.
Зі снайперів у навідники-оператори
За мобілізацією Олега Мулярчука призивали як снайпера.
— Коли служив строкову у 80-й бригаді, то дійсно хотів бути снайпером. Мабуть, свого часу передивився військових фільмів про влучних стрільців. Але, відверто кажучи, снайперське уміння — то не моє. Влучна стрільба має бути в крові, як кажуть. Тому мене називали «чєловєк с вінтовкой». Напевно, це було відсилання до старого чорно-білого фільму про «псковських мобілізованих», — сміється Олег Мулярчук. — Але, якщо відверто, під час строкової я став хорошим навідником-оператором. Бо свого часу у 80-й бригаді капітан Віталій Кондрацький добре ганяв по озброєнню БТР-80. Досі пам’ятаю, як розібрати-зібрати КПВТ та ПКТ. Знаю всі «хвороби» й нюанси цієї зброї та можу провести будь-яку маніпуляцію з нею просто зараз.
Про капітана Віталія Кондрацького мій співбесідник відзивається із сумом у голосі. Мовляв, хороший був мужик, грамотний офіцер. За офіційними даними, капітан Віталій Кондрацький досі вважається таким, що потрапив у полон російських терористів у вересні 2014 року під час боїв за Веселу Гору й село Цвітні Піски на Луганщині.
— Втім, у військовому квитку в мене все ж було записано, що я — снайпер, — продовжує свою розповідь Олег. — Відправили нас, «влучних стрільців», з Миколаєва на Краматорськ. Де снайперів мали розкидувати вже по підрозділах. Ну як розкидувати? Є «вакант», приходиш до командира-офіцера, на якого тобі пальцем ткнули. І кажеш: «пане командире, дозвольте вступити до лав вашого підрозділу». Десь такий вигляд мав розподіл. А в мене вийшло інакше. Приходжу й кажу, що навідник КПВТ з мене кращий, ніж снайпер. Був там такий один з позивним «Давид», офіцер, що служив у Львівській академії сухопутних військ до цього. Він пропонує: якщо знімеш утикання набою в КПВТ швидше за мене — будеш у підрозділі навідником. І я двічі поспіль у нього виграв. Завдяки науці капітана Кондрацького.
Власне, після того Олег Мулярчук і потрапив в окрему розвідроту сімдесятдев’ятки. Допомагав пристрілювати озброєння інших бойових машин, бо виявився найтямкішим серед навідників-операторів на той момент.
— Загалом по мобілізації я прослужив рік без одного дня. З них — 122 дні на передовій. І 33 доби безпосередньо в Донецькому аеропорту, — розповідає Олег. — Дякувати Богу, вижив. Та й не лише одному Всевишньому. Але й тому, що мені траплялися професійні та везучі командири-офіцери. От Євген Жуков, який нині очолює патрульну поліцію, був тоді нашим ротним. Він мав, окрім знань та умінь, ще й солдатську «чуйку». І користувався з того, особливо комплектуючи групу на черговий «вояж» у ДАП. Збирав усіх, казав: «Хлопці, завтра їдемо. Хто відчуває себе неготовим — лишається!». І так ми з ним «каталися» рівно тричі. Ротація бійців в аеропорту була в середньому по 10 діб. Адже там було постійне «рубалово». Одного разу на зв’язок з «Маршалом» виходив ватажок терористів «Гіві», земля йому бетоном. Мовляв, зараз ми тут з тобою повоюємо… Перед кожним заїздом у ДАП «Маршал» збирав нас до купи й казав: сфотографуймось! Тоді ми якось цьому не надавали значення. Тепер ці світлини — справжня реліквія для мене!
Повернутися додому фізично та зробити це ментально — велика різниця
Армійська частина біографії завершилася для Олега Мулярчука у червні 2015 року. Служба й війна залишилися в минулому. Але повернутися додому фізично та зробити це ментально — велика різниця. Олег каже, що бачив достатньо прикладів, як дисонанс між мирним життям у пасторальній галицькій глибинці та щоденним ризиком на фронті добряче шматував психіку вчорашніх воїнів. Тому для себе він вивів одне правило: не зупинятися, бути постійно зайнятим якимось корисним навантаженням. Звісно, він знайшов роботу. Спочатку в охоронній фірмі, потім в одному з готелів сусіднього курортного Трускавця. Нині Олег Мулярчук обіймає посаду директора Дрогобицького ринку! Крім того, паралельно з роботою він здобув і вищу освіту — закінчив факультет комп’ютерних інформаційних технологій у Тернопільському економічному університеті.
— Вже у 2016 році, коли я більш-менш повернувся з війни у своїх думках, перезнайомився з такими самими учасниками АТО, як я. З Дрогобича та околиць у військо пішло досить багато людей, — говорить Олег. — Увійшов до складу Громадської організації «Ветеранська спілка воїнів АТО «ДРОГОБИЧЧИНА». Чому доєднався до ветеранського руху? Відповідь очевидна: допомагати побратимам! На жаль, не кожен, хто воював, здатний захистити свої права в мирному житті, розібратися в собі, вчасно виявити проблеми зі здоров’ям. Тому підтримка у форматі «рівний-рівному» життєво необхідна ветеранам російсько-української війни.
До слова, Олег Мулярчук є членом Ради ветеранів АТО/ООС при міському голові Дрогобича — відстоює інтереси земляків, які воювали, у діалозі з органами місцевого самоврядування. Говорить, що розуміння проблем учасників АТО/ООС в цьому напрямку є.
— Звісно, трапляються різні проблеми в людей з нашого середовища: комусь потрібні кошти на лікування, хтось хоче здобути вищу освіту. Комусь відкривати свій бізнес, і для цього потрібні знання. Але, на жаль, трапляються часом і добродії, які стають у позу, що їм, мовляв, усі навколо винні. А самі для власного добробуту й подальшого життя не хочуть і пальцем поворухнути. Що ж людині можна допомогти повернутися в мирне життя, зробити повний рестарт власної долі. Але лише за однієї умови — вона має цього хотіти і докладати до цього власних зусиль! Без цього — ніяк!
Олег наводить приклад зі своєї теперішньої роботи. Директор міського ринку — посада вельми специфічна. В уяві пересічного українця директор ринку — це обов’язково «каламутна» персона, що дбає за власну кишеню і знається з темними особистостями.
— Для мене є справою честі зламати цю уяву принаймні в локальному середовищі, — говорить колишній «кіборг». — Нас, людей з військовим бекграундом, на ринку наразі четверо. Ми — однодумці. Що ж, намагаємось не лише систематизувати роботу цієї установи так, як це має бути за законом. А й надати міському ринку європейськості: облагороджуємо територію. Для цього залучаємо і грантові програми, і з власниками торговельних точок працюємо. Вони, звісно, часом пручаються. Мовляв, нам цього не потрібно. Але згодом, бачачи позитивний результат, погоджуються, що, припустімо, лавочки й невеличка відпочинкова зона на території ринку куди краще, аніж закиданий недопалками шмат асфальту. Та й колишнім учасникам АТО/ООС роботу пропонуємо також. Але лише за однієї умови — вони працюють, а не пиячать!
Військово-патріотичне виховання молоді як продовження служіння своїй країні
Проблему зі зловживанням спиртним серед колишніх солдатів Олег називає не інакше, як спробою добровільного самогубства.
— Що робити з власною долею то, звісно, суто індивідуальний вибір, — говорить він. — Але отак марнувати життя — ганебно. Невже не можливо знайти для себе справу, яка б давала втіху. Бо горілка дає лише короткотерміновий кайф. А далі — безвихідь.
Коли молодий воїн-«кіборг» з Дрогобича доєднався до ветеранських ініціатив у своєму місті, то для себе особисто він зрозумів, що найбільше йому подобається займатися з молоддю. У 2018 році Олег Мулярчук заснував ГО «4.5.0.», яка займається військово-патріотичним вихованням юних дрогобичан. Ухил — на спорт. Адже Олег ще до війська професійно захоплювався футболом. Любив бокс і кікбоксинг.
— Разом з побратимами проводимо заняття в гуртках та секціях. Проводимо змагання на рівні міста й районів. На рік можемо провести не менше ніж шість чемпіонатів, — розповідає Олег. — Чому це важливо? Це ж очевидно: зростає майбутнє нашої націй. Хлопці й дівчата мають бути не лише здоровими та спортивними. Спілкування з колишніми воїнами надає їм правильних пріоритетів у розвитку власної особистості. Ну а солдат… Хоч він і не на передовій, не в формі, без автомата. Солдат відчуває себе потрібним. І це також продовження служіння своїй країні. Це важливо!
Наприкінці нашої розмови прошу Олега Мулярчука побажати щось хлопцям, які досі проходять службу в лавах Збройних Сил України. Молодий «кіборг» усміхається й відповідає: Звісно усім 4.5.0.! І ще одне — вірте в себе, у власні сили! Тоді в усіх нас все буде добре!
Фото з архіву Олега Мулярчука
